Адріан Вілларт

Адріан Вілларт — нідерландський (фламандський) композитор і педагог епохи Високого Відродження, який працював переважно в Італії. Він представник франко‑фламандської поліфонічної школи й один із засновників так званої венеціанської школи музики. Народився, ймовірно, поблизу Румбеке (Розеларе) чи Брюгге близько 1490 року. У молодості вирушив до Парижа для вивчення права, але присвятив себе музиці, ставши учнем Жана Мутона. Приблизно 1515 року переїхав до Італії, де працював у Римі та Феррарі; в історичних документах початку 1510‑х років згадується як «співак Адріан» при дворі кардинала Іпполіта д’Есте, з яким у 1518 році відвідав Угорщину та, ймовірно, Польщу.

Ранні спогади про перебування Вілларта в Римі містять анекдот про те, як він почув у капелі Папи виконання власного мотету «Verbum bonum et suave», який співці помилково приписували Жоскену; коли Вілларт виправив помилку, хор відмовився виконувати твір знову. Прихильність молодого композитора до стилю Жоскена виявилася й у месi «Missa Mente Tota», повністю побудованій на подвійному каноні.

У 1527 році він був призначений керівником капели собору Святого Марка у Венеції і залишався на цій посаді до своєї смерті 7 грудня 1562 року. Як педагог Вілларт підготував покоління учнів‑композиторів, серед яких Андреа Габріелі, Джозеффо Царліно, Костанцо Порта, Клаудіо Меруло, а також, імовірно, Кіпріан де Роре та Нікола Вічентіно.

У період служби у Феррарі Вілларт відомий і під ім’ям «Adriano Cantore». Після смерті Іпполіта І д’Есте він продовжив працювати при дворі Альфонсо I д’Есте, а згодом у службі Іпполіта II. Саме тоді композитор здобув мережу важливих контактів, зокрема пов’язаних із родиною Сфорца, що сприяло поширенню його репутації в Європі.

Вілларт створював як духовну музику (меси, мотети, псалми, гімни), так і світську (мадригали, вилланели, французькі шансон, ричеркари). Значну частину спадщини становлять близько 175 мотетів, переважно для чотирьох–шести голосів, а також кілька семи‑ й восьмиголосних творів. У ранніх мотетах, таких як «Christi virgo», «Saluto te sancta virgo» та «Magnum hereditatis mysterium», він активно експериментував із контрапунктом, гармонією, декламацією та ритмом.

До новаторських експериментів Вілларта належить і ранній чотириголосний твір «Quid non ebrietas», де композитор застосував розширену систему musica ficta по колу квінт, створивши винятковий для свого часу приклад хроматичного енармонізму. Згодом він активно розвивав хроматизм у мадригалi та вдосконалював техніку «живописання словом», що виразно проявляється, наприклад, у мадриґалі «Mentre che'l cor».

Особливою є його композиція «Quid non ebrietas dissignat» (близько 1519), у якій Вілларт послідовно обходить тональності квінтового кола, зокрема дуже віддалені для свого часу, виконуючи дидактичне завдання — навчити музикантів співати у чистому строї. Вершиною його зрілого стилю вважаються пізні мотети, зібрані у збірці «Musica nova» (1559), що демонструють віртуозну поліфонічну техніку.

Шести‑ та семиголосні мадригали зі збірки «Musica nova», написані на повні тексти сонетів Петрарки, вирізняються детальною та різноманітною інтерпретацією поезії. Вони зближені за стилістикою з мотетами та характеризуються інтенсивним використанням імітаційної поліфонії, що ускладнює розбір тексту на слух. Натомість у вилланелах Вілларт застосовував моноритмічну фактуру та ранньотональну гармонію, а тексти цих творів містили розмовну лексику, діалектизми та жаргон, типові для жанру.

Вілларт також зробив значний внесок у розвиток світських жанрів, зокрема канцони та ричеркару — ранніх форм, що стали передвісниками майбутніх інструментальних жанрів епохи бароко. Він аранжував 22 чотириголосні мадригали Верделота для голосу та лютні, а також стандартизував п’ятиголосний склад мадригалу, що став типовим для середини XVI століття.

Одним із ключових внесків композитора стало формування полі‑хорового письма — поділу хору на дві чи більше групи, які могли співати по черзі або одночасно, що стало визначальною рисою венеціанського стилю та вплинуло на подальший розвиток музики в Європі. У 1550 році він опублікував «Salmi spezzati», перший відомий збірник антифонних псалмів для двох хорів, який започаткував тріумфальний розвиток полі‑хорової техніки у Венеції.

Серед його учнів, окрім названих, у джерелах згадується Орландо ді Лассо, а вплив Вілларта простежується навіть у ранніх творах Палестріни. Заснована ним традиція венеціанської школи згодом розквітла у творчості композиторів Габріелі та їхніх наступників.

Після смерті Вілларта його творчість зазнала ґрунтовного вивчення і була видана у серії «Opera omnia» в рамках Corpus mensurabilis musicae, що сприяло переоцінці та ширшому визнанню його ролі в історії європейської музики. На честь композитора також названо астероїд 7620 Willaert, що підкреслює культурне значення його спадщини.

У 1525–1527 роках Вілларт служив співаком у капелі Іпполіта д’Есте в Модені, що доповнює відомі дані про його феррарський період. Його стиль формувався на поєднанні нідерландської поліфонічної техніки з італійською ясністю форми та колоритом звучання, що справило значний вплив на розвиток венеціанської школи.

Сучасники особливо високо цінували його духовні твори, зокрема пізні редакції «Salmi spezzati» 1557 року та чотириголосні мотети, а його мадригали та канцони, представлені у збірках «Canzone villanesche alla napolitana» 1545, 1548 та 1553 років, були важливими зразками світської музики свого часу.

Більшість творів Вілларта була опублікована у Венеції ще за його життя, що сприяло широкому розповсюдженню його музики в Європі. До кола його учнів також зараховують композитора К. де Попе, який належав до раннього покоління послідовників майстра.

Вілларта вважали одним із найуніверсальніших музикантів свого часу: він писав у майже всіх доступних жанрах — створив від 8 до 10 мес, понад 50 гімнів і псалмів, близько 60 французьких шансон, понад 70 італійських мадригалів і 17 ричеркарів. За свідченням Джозеффо Царліно, Дож Андреа Ґрітті особисто сприяв його призначенню керівником капели Святого Марка, що свідчить про високий авторитет композитора у Венеції. Сам Вілларт часто використовував у своїх композиціях канонічні техніки та розміщував мелодію в тенорі як cantus firmus, поєднуючи пізньоренесансні новації зі старшими поліфонічними традиціями.

Вплив Вілларта сягав далеко за межі XVI століття: започаткована ним традиція полі‑хорового письма зберігалася у Венеції до кінця XVII століття, а його учні й послідовники, серед яких Франческо Віола, Джованні Донато та Джованні Кроце, зробили вагомий внесок у формування музичної мови перехідної доби від Відродження до бароко.

Connections

This figure has 6 connections in the art history graph.