Алессандро Скарлатті

Алессандро Скарлатті, народжений 2 травня 1660 року в Палермо, був одним із найвизначніших італійських композиторів барокової епохи та вважається засновником Неаполітанської оперної школи. Він походив з музичної родини: був братом композитора Франческо Скарлатті та батьком композиторів Доменіко Скарлатті й П’єтро Філіппо Скарлатті. Імовірно, він навчався у Джакомо Каріссімі в Римі, що пояснює відчутні впливи північноіталійських композиторів, зокрема Алессандро Страделли і Джованні Легренці, у його ранніх творах.

Перший великий успіх Скарлатті пов’язаний з постановкою його опери Gli Equivoci dell’amore у 1679 році в Римі, яка принесла йому покровительство королеви Швеції Крістіни. Незабаром він став її капельмейстером. У 1684 році, за підтримки своєї сестри, відомої співачки, він отримав посаду капельмейстера віце-короля Неаполя. Саме в Неаполі композитор створив величезну кількість опер, які вирізнялися яскравістю, драматизмом і досконалістю форми, а також музику для урочистих подій.

У 1702 році Скарлатті покинув Неаполь і деякий час мешкав у Флоренції під опікою Козімо III Медічі, для придворного театру якого написав кілька опер. Згодом він працював у кардинала Оттобоні та в 1703 році отримав посаду капельмейстера в базиліці Санта Марія Маджоре в Римі. Подорожі до Венеції й Урбіно в 1707 році розширили його творчі горизонти, а в 1708 році він повернувся до Неаполя, де працював майже десятиліття.

Починаючи з 1710-х років, Скарлатті дедалі частіше звертався до римських театрів, де його музику приймали тепліше, ніж у Неаполі. Для театру Капраніка він створив одні зі своїх найвідоміших опер: Telemaco (1718), Marco Attilio Regolò (1719) та La Griselda (1721). У цей час композитор також написав величні зразки духовної музики, включно з Месою святої Цецілії (1720), замовленою кардиналом Аквавівою, яка стала вершиною його церковної творчості.

Його остання велика робота — серенада до весілля принца Стильяно (1723) — залишилася незавершеною. Скарлатті помер 22 жовтня 1725 року в Неаполі. Його спадщина надзвичайно широка: понад 60 опер, близько 40 ораторій, сотні камерних кантат, а також інструментальна та духовна музика, яка відіграла значну роль у формуванні музичних стилів XVIII століття.

Музичні форми Скарлатті стали важливим містком між раннім італійським бароко та класичною школою XVIII століття. Він остаточно утвердив форму «італійської увертюри» та став одним із піонерів da capo арії. Його опери 1680–1690-х років містили вишукані мелодичні лінії, різноманітні ритурнелі та новаторські принципи оркестрування, включно з активним використанням гобоїв, труб і струнних унісонів.

Пізні твори Скарлатті, особливо написані в Римі, вирізнялися поетичністю, драматичністю та яскравою мелодикою. Він удосконалив форму речитативу з інструментальним супроводом, а також розширив можливості оркестру, використовуючи горни та складнішу поліфонію. Багато його римських опер вважаються вершиною стилю композитора.

Камерні кантати Скарлатті, яких налічується понад п’ятсот, становлять важливий внесок у розвиток жанру та визнаються одними з найінтелектуальніших творів свого часу. Хоча більшість з них збереглася лише в рукописах, їх значення для вивчення становлення вокальної камерної музики є надзвичайним. У духовній музиці композитор також зробив важливий внесок, особливо завдяки Месі святої Цецілії, яку музикознавці називають однією з найвизначніших у його кар’єрі.

Інструментальна музика Скарлатті має дещо архаїчний характер порівняно з його оперною творчістю, проте містить чимало цінних композицій — токати, сонати, симфонії, концерти та інші твори, що демонструють його глибоке знання поліфонії та форми. На честь композитора названо кратер на Меркурії, що є свідченням його впливу на світову музичну культуру.

Скарлатті мав значну педагогічну діяльність і вважався одним із провідних наставників свого часу. Серед його учнів були Франческо Дуранте, Леонардо Лео, Нікола Логрошино, Джованні Греко, Йоганн Адольф Хассе та його син Доменіко. Він також був наставником Емануеле д’Асторга і вплинув на творчий розвиток П’єтро Доменіко Парадізі та молодого Генделя.

Під час перебування в Римі Скарлатті був членом Аркадської академії — об’єднання поетів і музикантів, що боролося за очищення італійського мистецтва від надмірної пишності та манірності. Саме там він спілкувався з Арканджело Кореллі, Бенедетто Марчелло та молодим Генделем, часом змагаючись із ними у творчій майстерності.

Сучасники називали Скарлатті «італійським Орфеєм» за його здатність поєднувати драматичну силу з майстерністю вокального письма. Він також був відомий як віртуоз гри на арфі та клавірі, а деякі його твори, написані для папської капели, виконуються й нині. Його музикознавчі праці, зокрема «Discorso di musica» 1717 року, демонструють глибоке розуміння природи музичної форми і впливу математики на композицію.

Connections

This figure has 9 connections in the art history graph.