Олександр Гольденвейзер

Олександр Борисович Гольденвейзер (26 лютого [10 березня] 1875, Кишинів — 26 листопада 1961, Ніколіна Гора, Московська область) — російський і радянський піаніст, композитор, педагог, публіцист, музичний критик, громадський діяч. Доктор мистецтвознавства (1940), народний артист СРСР (1946), лауреат Сталінської премії I ступеня (1947).

Народився в сім’ї присяжного повіреного Бориса Соломоновича Гольденвейзера. Перші музичні враження отримав від матері Варвари Петрівни (уродженої Щекотихіної), яка любила співати й грати на фортепіано. У п’ять років, навчившись читати ноти під керівництвом старшої сестри Тетяни, почав самостійно грати на фортепіано. У восьмирічному віці переїхав із родиною до Москви, де розпочав серйозні заняття музикою у В. П. Прокуніна, збирача російських народних пісень і учня П. І. Чайковського.

У 1889 році вступив до Московської консерваторії, де навчався у класі О. І. Зілоті. Закінчив консерваторію 1895 року за фахом «фортепіано» у П. А. Пабста (раніше займався у Зілоті), а 1897 року — за фахом «композиція» у М. М. Іпполітова-Іванова. Також вивчав композицію в О. С. Аренського та контрапункт у С. І. Танєєва (1892—1893). До 1900 року був досить відомим, щоб Андрій Бєлий згадав його у поемі «Перше побачення», підкресливши впізнаваність його піаністичної манери.

Педагогічну діяльність розпочав 1895 року. У 1895—1917 роках викладав фортепіано в Миколаївському сирітському, Єлизаветинському та Катерининському жіночих інститутах, у 1904—1906 роках — у Музично-драматичному училищі Московського філармонічного товариства (нині ГІТІС). Працював також на Пречистенських робітничих курсах, у Народній консерваторії, в Алфьоровській гімназії викладав історію мистецтв.

Ідейно був близьким до Льва Толстого; їхня дружба зав’язалася 1896 року через захоплення шахами. Як послідовник толстовства, не вживав м’яса, був присутній при смерті Толстого в Астапові та підписав його заповіт. Паралельно розвивав кар’єру виконавця: виступав як соліст і ансамбліст, у 1907 році грав у складі Московського тріо, замінюючи піаніста Д. С. Шора. Концертував до 1956 року, зокрема в ансамблях з Еженом Ізаї, Давидом Ойстрахом, Леонідом Коганом, Святославом Кнушевицьким і квартетом імені Людвіга ван Бетховена.

З 1901 року працював як музичний критик у пресі, співпрацював із газетою «Кур’єр», журналом «Музичний світ» та іншими виданнями (використовував псевдоніми А., А, Борисов, Г. Г-р), входив до редакції журналу «Музичний трудівник», вів просвітницьку роботу. В 1906—1961 роках був професором Московської консерваторії (клас фортепіано), у 1936—1959 — завідувачем кафедри фортепіано. Обіймав керівні посади в консерваторії: 1918—1919 — помічник директора, 1919—1922 і 1932—1934 — заступник директора, 1922—1924 і 1939—1942 — директор (ректор). У 1931 році організував «Особливу дитячу групу» при консерваторії, а в 1936—1941 роках був художнім керівником Центральної музичної школи при Московській консерваторії; у 1932—1934 роках — заступник голови Московського відділення Спілки радянських композиторів СРСР.

Під час Другої світової війни перебував в евакуації (Нальчик, потім Тбілісі та Ташкент), а 1943 року повернувся до Москви. У період «ждановщини» виступав із традиціоналістських позицій, апелюючи до «захисту класичної спадщини» та походження музики з народної пісні й танцю; водночас його висловлювання на адресу модернізму та окремих сучасників (зокрема С. Прокоф’єва) сприймалися як різкі й полемічні.

За оцінкою «Музичної енциклопедії» (1973), Гольденвейзер був «творцем однієї з найбільших радянських піаністичних шкіл», активним учасником перебудови музичної освіти й розробки системи підготовки музикантів у СРСР, автором численних статей і доповідей із цих питань. Серед його учнів — С. Є. Фейнберг, Т. П. Ніколаєва, Р. В. Тамаркіна, Г. Р. Гінзбург, Д. Б. Кабалевський, Д. О. Башкіров, Л. Н. Берман, Д. Д. Благой, Ф. І. Готліб, Л. І. Ройзман, Н. Г. Капустін та багато інших (понад 200).

Як композитор створив опери «Бенкет під час чуми» (1942), «Співаки» (1942—1943), «Весняні води» (1946—1947), кантату «Світло Жовтня» (1948), оркестрову увертюру на тему Данте, дві «Російські сюїти» (1946), струнний квартет (1896; 2-га редакція 1940), «Тріо пам’яті С. В. Рахманінова» (1953), твори для фортепіано (соната й мініатюри 1890-х, цикли 1930–1950-х років, зокрема «Із дитячого життя», «Поліфонічна сонатина», «Соната-фантазія»), а також вокальні цикли на вірші О. Кольцова, І. Буніна та О. Пушкіна й вокалізи. Займався редакцією фортепіанних творів Й. С. Баха, В. А. Моцарта, Л. ван Бетховена, Р. Шумана та інших композиторів.

Як мемуарист і публіцист залишив численні критичні статті та книжки, зокрема багатотомні записи про Л. М. Толстого «Поруч із Толстим. Записи за 15 років» (1922—1923, 1959), працю «Лев Толстой і музика» (у співавторстві з М. М. Гусєвим, 1953), спогади про С. І. Танєєва та С. В. Рахманінова, а також тексти про виконавство й музичне виховання. Був відзначений державними нагородами, серед яких ордени Леніна та Трудового Червоного Прапора, а 1975 рік — сторіччя від дня народження — ЮНЕСКО оголосило роком О. Б. Гольденвейзера.

Помер у селищі Ніколіна Гора (за іншими джерелами — 27 листопада 1961) і був похований на Ваганьковському кладовищі в Москві. У Москві діє музей-квартира О. Б. Гольденвейзера (філія музею музичної культури ім. М. І. Глінки), основу зібрання якого становлять архів, бібліотека та інші матеріали, передані ним державі 1955 року.

Connections

This figure has 17 connections in the art history graph.