Арам Хачатурян

Арам Ілліч Хачатурян (Хачатрян) (24 травня [6 червня] 1903 — 1 травня 1978) — вірменський радянський композитор, диригент, педагог і музично-громадський діяч, якого низка дослідників називає одним із опорних майстрів вірменської та радянської композиторської школи. Він є автором трьох балетів, трьох симфоній, шести концертів, численних творів вокальної, хорової, інструментальної та програмної музики, а також музики для кіно і театру; у 1944 році написав музику Державного гімну Вірменської РСР.

Народився у вірменській родині в Коджорі (нині в межах муніципалітету Тбілісі; за іншими джерелами — у Тифлісі). Був четвертим сином палітурника Іллі (Егії) Хачатуряна та Кумаш Саркісівни. У 1911—1913 роках навчався в приватному пансіоні С. В. Аргутинської-Долгорукової, у 1913—1921 — у комерційній школі. З дитинства любив музику, грав у шкільній капелі на фортепіано, горні та тубі, однак через ставлення батьків зміг серйозно взятися за фах лише в 19 років. Виростав у багатомовному музичному середовищі старого Тифліса, де звучали ансамблі сазандарів, міські пісні й романси; першим учителем був композитор Мушег Агаян. Сам Хачатурян підкреслював, що враження від вірменських, азербайджанських і грузинських наспівів та народних обрядів глибоко сформували його художнє мислення.

У 1921 році приїхав до Москви, де мешкав його старший брат — театральний режисер Сурен Хачатурян. Спочатку вступив на підготовчі курси Московського університету, а 1922 року став студентом біологічного відділення фізико-математичного факультету МДУ та одночасно навчався у Третьому показовому державному музичному технікумі імені Гнесіних, опановуючи віолончель і фортепіано та беручи уроки композиції. З 1925 року навчався композиції у класі Михайла Гнесіна й припинив університетські студії; технікум закінчив 1929 року. У ці роки вперше побував на симфонічному концерті й був вражений музикою Бетховена та Рахманінова; раннім твором став «Танець для скрипки і фортепіано».

У 1926—1928 роках працював у Московському домі культури Вірменії, завідував музичною частиною 2-ї вірменської драматичної студії під керівництвом Рубена Симонова. 1929 року вступив до Московської консерваторії, де вчився композиції спершу у Гнесіна, згодом у Миколи Мясковського; інструментовку опановував у Рейнгольда Глієра та Сергія Василенка. 1934 року з відзнакою закінчив консерваторію та ще два роки вдосконалювався в аспірантурі у Мясковського. До студентського періоду належать «Пісня-поема» для скрипки з фортепіано, сюїта для альта і фортепіано, токата для фортепіано та тріо для фортепіано, скрипки й кларнета.

Спираючись на традиції російської школи, композитор створив Першу симфонію (1934) і концерти з оркестром для фортепіано (1936), скрипки (1940) та віолончелі (1946). Найчастіше виконуваною стала Друга симфонія (1944), відома як «Симфонія з дзвоном», а Третю симфонію (1947) називали «симфонією-поемою». У 1960-х роках він написав новий цикл для тих самих солюючих інструментів — концерти-рапсодії (для скрипки 1961, для віолончелі 1963, для фортепіано 1968). Серед фортепіанної музики вирізняються сонатина (1959), соната (1961, існують дві редакції) та три п’єси для двох фортепіано (1945); в останні роки створив три сольні сонати для скрипки, альта і віолончелі.

1939 року Хачатурян написав перший вірменський балет «Щастя», однак через проблеми лібрето значну частину музики переробив, що привело до появи «Гаяне» у воєнні роки. Працюючи в евакуації в Пермі, за пів року створив велику партитуру, а прем’єра «Гаяне» відбулася 9 грудня 1942 року силами евакуйованого до Пермі Ленінградського театру опери та балету імені С. М. Кірова. 1943 року балет отримав Сталінську премію першого ступеня, а «Танець із шаблями» приніс композиторові світову славу. Під час війни він працював на Всесоюзному радіо, писав патріотичні пісні та марші, а 1944 року створив музику гімну Вірменської РСР. Водночас постановою про оперу «Велика дружба» його творчість разом із творами Сергія Прокоф’єва та Дмитра Шостаковича було віднесено до «формалістичних» проявів, що стало для композитора важким ударом і призвело до тривалого творчого мовчання.

Після війни найвизначнішою роботою став балет «Спартак»: партитуру завершено 1954 року, прем’єра відбулася у грудні 1956-го, і відтоді твір міцно увійшов до репертуару провідних сцен світу, зокрема в постановках Леоніда Якобсона, Ігоря Мойсєєва, Юрія Григоровича, Євгена Чанги та інших. Паралельно Хачатурян активно працював у театрі й кінематографі, написавши музику більш ніж до 20 фільмів, серед яких «Пепо», «Володимир Ілліч Ленін», «Російське питання», «Секретна місія», «Адмірал Ушаков», «Отелло», «Сталінградська битва», а також до театральних постановок, зокрема до «Маскараду» (1941) у Театрі ім. Є. Вахтангова, «Макбета» (1955) в Малому театрі та «Короля Ліра» (1958) в Театрі ім. Моссовєта. Його музику виконували видатні інтерпретатори, зокрема Давид Ойстрах, Мстислав Ростропович, Лев Оборін, Яків Флієр, Ван Кліберн та інші.

Із 1950 року Хачатурян часто виступав як диригент, гастролював із авторськими концертами в багатьох містах СРСР і за кордоном, диригував власними творами, зокрема у Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі, Токіо. Від 1950 року викладав композицію в Музично-педагогічному інституті імені Гнесіних, а з 1951 — також у Московській консерваторії (професор з 1951 року); серед його учнів — Андрій Ешпай, Мікаел Таривердієв, Олексій Рибников, Марк Мінков, Володимир Дашкевич, Олександр Журбін та інші. У музикознавстві говорять і про «хачатурянівську школу»: хоча Арно Бабаджанян, Олександр Арутюнян, Едвард Мірзоян формально не навчалися в нього, композитор стежив за їхньою творчістю та підтримував порадами. Він також був активним організатором музичного життя: працював у керівництві Союзу композиторів СРСР, очолював громадські ініціативи культурної співпраці та входив до комітетів миру; був членом ВКП(б) з 1943 року та депутатом Верховних Рад СРСР і Вірменської РСР.

Композитор був відзначений найвищими нагородами й званнями, серед яких Герой Соціалістичної Праці (1973), Народний артист СРСР (1954), Ленінська премія (1959), чотири Сталінські премії (1941, 1943, 1946, 1950), Державна премія СРСР (1971), Державна премія Вірменської РСР, а також численні ордени й міжнародні відзнаки; був членом академій і почесним професором низки установ. Помер 1 травня 1978 року; похований у Пантеоні імені Комітаса в Єревані. На його честь з 2003 року в Єревані щорічно проводиться Міжнародний конкурс імені Арама Хачатуряна для молодих музикантів за спеціальностями фортепіано, скрипка та віолончель, який є членом Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів.

Connections

This figure has 3 connections in the art history graph.