Чіпріано де Р’оре
Чіпріано де Р’оре — фламандсько-італійський композитор епохи Відродження, представник франко-фламандської школи, який працював в Італії. Він вважається одним із найважливіших майстрів мадригалу XVI століття. Його музика поєднує складну поліфонію північноєвропейської традиції з виразністю італійського мадригала, а також виступає важливим кроком до «другої практики» — вільнішої гармонії та драматичного текстового вираження. Він створив понад сто мадригалів, більше п’ятдесяти мотетів і кілька мес, тим самим здійснивши глибокий вплив на подальший розвиток європейської вокальної музики.
Народився близько 1515 чи 1516 року в Ронсе (Фландрія), хоча деякі джерела вказують на Мехелен як імовірне місце його походження, а помер між 11 і 20 вересня 1565 року в Пармі. Нові дослідження встановлюють, що він походив із заможної родини, яка мешкала в місті щонайменше від 1400 року і мала власний герб, що згодом прикрасив печатку й надгробок композитора. На його надгробку, встановленому племінником Лодовіко, було зазначено, що пам’ять про митця житиме в майбутніх поколіннях.
Де Р’оре був знайомий з Адріаном Віллартом і, ймовірно, навчався у нього, хоча прямих документальних свідчень цьому немає; однак тісні контакти з венеційським колом підтверджують ранні видання його мадригалів. У деяких джерелах зазначено, що він розпочинав кар’єру як співак, перш ніж стати капельмейстером. Існують припущення, що в юності він міг супроводжувати Маргариту Пармську до Неаполя, де отримав частину музичної освіти, а також міг мати ранні уроки в Антверпені. Нові дослідження підтверджують, що у 1533 році він справді перебував серед почту Маргарити під час її подорожі до Неаполя, що зміцнює гіпотезу про його ранні контакти з італійським культурним середовищем.
Починаючи з 1542 року його діяльність фіксується достовірно: тоді він працював у Брешії, де видав першу збірку мадригалів та два збірники мотетів, які швидко перевидавалися й здобули йому широку славу. Деякі джерела згадують, що в ці ж роки він був пов’язаний із капелою собору Святого Марка у Венеції як співак, а згодом як капельмейстер, що підкреслює його ранню інтеграцію у венеційське музичне середовище. У 1547 році він переїхав до Феррари й став капельмейстером при дворі герцога Ерколе II д’Есте. Серед його учнів у цей період були Жак де Верт та Луцзаско Луцзаскі, які згодом стали провідними представниками авангардних течій пізнього Відродження в Італії.
У Феррарі він пережив особливо продуктивний період, а в 1556 році отримав від герцога Ерколе бенефіцій за виняткові заслуги. У цей час він встановив зв’язки з баварським двором Альбрехта V, надсилав туди свої твори, а 26 його мотетів були включені до розкішного рукопису з мініатюрами Ганса Мойліха, для якого композитор також позував. У 1558 році він відвідав Мюнхен дорогою до Фландрії, де допомагав родині врегульовувати майнові справи після смерті брата.
Після смерті герцога у 1559 році він запропонував свої послуги Альфонсо II д’Есте, але отримав відмову. У цей час він прибув на батьківщину й застав Ронсе зруйнованим унаслідок воєнних дій, що змусило його повернутися до Італії вже в 1560 році. Невдалі спроби працевлаштуватися у Венеції та Мантуї привели його до служби у Маргарити Пармської в Брюсселі та одночасно в її чоловіка Оттавіо Фарнезе. У цей період він також викладав; серед імовірних його учнів називають Марка Антоніо Інґеньєрі. У 1563 році він ненадовго очолив капелу базиліки Сан-Марко, однак уже наступного року повернувся до Парми, нарікаючи на безлад у капелі та недостатню платню, і залишався там до смерті.
Центром творчої спадщини де Р’оре залишаються мадригали для чотирьох і п’яти голосів, переважно на поезію Петрарки, Аріосто та інших італійських авторів; у 1542–1566 роках було видано вісім збірок його мадригалів, загальною кількістю близько 120. Додаткові публікації мадригалів виходили також у 1551, 1557, 1565 та навіть 1577 роках, інколи разом із творами Палестріни або в змішаних антологіях різних авторів. Його ранні мадригали впровадили п’ятиголосний склад як норму, а також поєднали поліфонічну техніку північного мотету з італійською світською традицією, що визначило подальший розвиток жанру.
У його стилі простежується прагнення до зображальності та яскравості музичної мови, зокрема до передачі пейзажних деталей тексту й фігураційної насиченості мелодії, яку він сам називав «хроматизмами». У зрілих мадригалах він застосовував техніку note nere, поєднуючи франко-фламандську поліфонію з риторичними прийомами та експресивністю італійського мадригала. Він активно застосовував складні контрапунктичні методи, включно з імітацією та канонами, що стало однією з найпомітніших новацій середини XVI століття. Вплив його стилю простежується в творчості Орландо ді Лассо, Джованні П’єрлуїджі да Палестріни, Філіппе де Монте, Клаудіо Монтеверді та інших майстрів, що підкреслює його роль як центральної фігури європейського музичного Відродження.
Серед найвідоміших творів — латиномовний мадригал «Calami sonum ferentes», одинадцятичастний цикл «Vergine bella», а також мадригали «Anchor che col partire», «Mia benigna fortuna», «Da le belle contrade d’Oriente» і «O sonno». Його мотет «Infelix ego» на текст Савонароли є одним із найвиразніших духовних творів доби. Поряд із мадригалами він створював також меси, пасію за Йоаном, численні мотети, світські латиномовні твори та шансон, розвиваючи традиції Жоскена Депре у власній, модернізованій стилістиці. Значна частина спадщини де Р’оре збереглась у критичних виданнях, зокрема в багатотомній серії «Opera omnia» під редакцією Бернгарда Меєра.
Хроматичні експерименти де Р’оре та його увага до емоційної виразності тексту стали взірцем для наступних поколінь мадригалістів; Альфред Айнштайн називав Клаудіо Монтеверді його духовним спадкоємцем і вважав де Р’оре ключовою фігурою в еволюції італійського мадригала після 1550 року.
Connections
This figure has 4 connections in the art history graph.