Діну Ліпатті

Діну Ліпатті (рум. Dinu Lipatti; 19 березня 1917, Бухарест — 2 грудня 1950, Женева) — румунський класичний піаніст і композитор, чия кар’єра трагічно обірвалася у 33 роки внаслідок лімфогранулематозу (хвороби Годжкіна). Попри відносно короткий творчий шлях і невеликий архів звукозаписів, чимало фахівців і досі вважають його одним із найвидатніших піаністів ХХ століття.

Народився в Бухаресті в музичній родині: батько був скрипалем, учнем Пабло де Сарасате та Карла Флеша, мати — піаністкою. Хрещеним батьком Ліпатті став знаменитий скрипаль і композитор Джордже Енеску. Він навчався в Національному коледжі Георгія Лазаря, паралельно протягом трьох років вивчав фортепіано та композицію у Міхая Жори, а згодом відвідував Бухарестську консерваторію, де займався у Флорики Музическу, зокрема приватно.

У червні 1930 року на концерті найкращих учнів консерваторії в Бухарестській опері виконання Ліпатті фортепіанного концерту Едварда Гріга було зустрінуте бурхливими оваціями. У 1932 році він здобув премії за власні твори — сонатину для фортепіано та сонатину для скрипки й фортепіано, а також гран-прі за симфонічну сюїту «Цигани». У 1933 році на міжнародному конкурсі піаністів у Відні Ліпатті розділив друге місце з Тарасом Микишею, поступившись Болеславу Кону; на знак протесту Альфред Корто вийшов зі складу журі.

Пізніше Ліпатті продовжив навчання в Парижі в Нормальній школі музики під керівництвом Альфреда Корто та Наді Буланже; з Буланже він здійснив запис кількох вальсів Йоганнеса Брамса. Також він вивчав композицію у Поля Дюка та диригування у Шарля Мюнша. 20 травня 1935 року Ліпатті дав дебютний концерт; на згадку про Поля Дюка, який помер за три дні до виступу, піаніст відкрив програму хоралом Баха «Jesus bleibet meine Freude» в транскрипції Майри Гесс.

З початком Другої світової війни Ліпатті продовжував концертувати на територіях, окупованих нацистами. У 1943 році він був змушений утекти з Румунії разом зі своєю майбутньою дружиною, піаністкою Мадлен Кантакюзен (уродженою Даннгауер, 1908—1983), і оселився в Женеві, де обійняв посаду професора класу фортепіано в консерваторії. Приблизно тоді ж з’явилися перші ознаки хвороби; остаточний діагноз — лімфогранулематоз — було встановлено в 1947 році.

Після війни його виступи ставали дедалі рідшими. Певне тимчасове поліпшення стану забезпечили ін’єкції кортизону (на той час експериментальні) та співпраця з Вальтером Легге, який здійснив більшість записів піаніста. Прощальний (і записаний) концерт Ліпатті відбувся на фестивалі в Безансоні 16 вересня 1950 року: попри тяжку хворобу та високу температуру він блискуче виконав Першу партиту Баха, сонату Моцарта ля мінор, два експромти Шуберта і майже всі вальси Шопена у власній послідовності; через крайнє виснаження він не зіграв останній вальс (№ 2, ля-бемоль мажор) і замінив його хоралом Баха, з якого колись почалася його професійна кар’єра.

Менш ніж за три місяці, 2 грудня 1950 року, Діну Ліпатті помер у Женеві. Його поховано на невеликому кладовищі під Женевою; поряд через 32 роки була похована його вдова.

Гру Ліпатті шанують як досягнення найвищого поєднання внутрішньої цілісності музиканта з можливостями піаністичної техніки в пошуках музичної досконалості. Особливо відзначають його інтерпретації Шопена, Моцарта й Баха; серед збережених записів також є твори Равеля, Енеску, Ліста (зокрема Концерт № 1), Шумана (зокрема Концерт) та Гріга (зокрема Концерт). Запис вальсів Шопена й нині залишається популярним серед шанувальників класичної музики.

Музика Бетховена рідко з’являлася в репертуарі Ліпатті, однак у сезоні 1940–41 років він двічі виконував у Бухаресті П’ятий фортепіанний концерт Бетховена та навіть заявляв про готовність записати його для EMI у 1949 році. Виконавська сила, краса й щирість записів Діну Ліпатті продовжують надихати піаністів і любителів музики в усьому світі; водночас сучасникам могла здаватися дивною його манера «розігруватися» перед початком виконання, коли через майже повну відсутність пауз не завжди було зрозуміло, в який момент він переходив до основного тексту твору.

Connections

This figure has 1 connection in the art history graph.