Дмитро Кабалевський

Дмитро Борисович Кабалевський (17 [30] грудня 1904, Санкт-Петербург — 14 лютого 1987, Москва) — радянський композитор, диригент, піаніст, педагог, публіцист і громадський діяч. Академік АПН СРСР (1971), народний артист СРСР (1963), Герой Соціалістичної Праці (1974), лауреат Ленінської премії (1972), трьох Сталінських премій (1946, 1949, 1951), Державної премії СРСР (1980) та Державної премії РРФСР імені М. І. Глінки (1966).

Народився в сім’ї Бориса Клавдійовича Кабалевського, службовця Головного управління у справах місцевого господарства МВС Російської імперії (у радянських довідниках інколи зазначали «у сім’ї математика»); мати — Надія Олександрівна (уроджена Новицька). Навчався у міському училищі та 1-й Петроградській класичній гімназії. У 1918 році разом із батьками переїхав до Москви, де 1922 року закінчив радянську школу II ступеня № 35.

Музичну освіту здобув у 3-й музичній школі та Музичному технікумі імені О. М. Скрябіна (нині — академічне музичне училище при Московській державній консерваторії), який завершив 1925 року. 1930 року закінчив Московську консерваторію: композицію вивчав у М. Я. Мясковського, фортепіано — в О. Б. Гольденвейзера. Самостійну діяльність розпочав 1922 року як акомпаніатор, секретар і керуючий справами технікуму, а з 1925-го там же розпочав педагогічну роботу; у 1927—1928 роках з’явилися перші друковані твори та музично-критичні нотатки. Виступав як піаніст і диригент, виконуючи власні композиції.

У 1932—1980 роках викладав у Московській консерваторії, з 1939 року — професор композиції. Серед його учнів названі М. П. Зів, А. І. Пірумов, Е. Б. Абдуллін, Мирослав Скорик, Г. А. Струве, В. Ф. Щербаков. Під час Другої світової війни з середини жовтня 1941 до січня 1942 року перебував в евакуації у Свердловську разом зі Спілкою композиторів, викладав у консерваторії та працював інструктором обкому ВЛКСМ із роботою з учнями ПТУ.

Після війни поєднував педагогічну і творчу діяльність з керівними та редакторськими посадами: був відповідальним редактором журналу «Радянська музика» (1940—1947), працював у музичному державному видавництві, очолював управління художнього мовлення Радіокомітету при РНК СРСР (1943—1945), входив до всесоюзного комітету з радіофікації і радіомовлення (1943—1950), завідував сектором музики в Інституті історії мистецтв АН СРСР (1949—1952). У 1948 році, під час кампанії проти «формалістів», активно виступав на засіданнях Спілки композиторів із «критикою формалізму»; при цьому в самому урядовому документі його прізвище зрештою не було назване серед композиторів, яких засуджували.

1973 року організував Лабораторію музичної освіти (у НДІ шкіл МП РРФСР) і керував нею до 1983-го, після чого залишався професором-консультантом. Підсумком стала нова програма з музики для загальноосвітньої школи. З 1954 року входив до колегії Міністерства культури СРСР, а з 1982 року заснував і очолив як головний редактор журнал «Музика в школі». З 1945 року неодноразово виїжджав за кордон (зокрема до Австрії, Австралії, Великої Британії, Канади, США, Китаю, Мексики, Франції, Японії та інших країн). 1965 року брав участь у створенні Магнітогорської музичної школи № 65.

Як громадський діяч обіймав численні посади: був членом і керівником структур Спілки композиторів, з 1952 року — секретар правління Спілки композиторів СРСР, а з 1962 року — голова комісії з музично-естетичного виховання дітей і юнацтва. Член ВКП(б)/КПРС з 1940 року, депутат Ради Національностей Верховної Ради СРСР 7—11 скликань (1966—1987). Описується як один із найбільш офіційних музичних діячів радянської доби, чия естетична позиція узгоджувалася з ідеологічними настановами влади; також згадуються свідчення про використання адміністративного впливу проти молодих композиторів, які відходили від офіціозної естетики.

Педагогічна система Кабалевського, ініційована на початку 1970-х років і офіційно впроваджена в радянських школах та училищах, проголошувала метою предмета «Музика» формування музичної культури й викладання музики як «живого образного мистецтва». Вона будувалася на догмах соціалістичного реалізму та зводила базові засади до жанрово-прикладних проявів («три кити»: марш, танець, пісня), позиціонуючись як «радянська відповідь» західним педагогічним системам (Бартока, Кодая, Орфа та ін.). Ця методика визначала музичне виховання в СРСР до кінця періоду перебудови й частково відтворюється в сучасній російській практиці.

У творчості Кабалевський орієнтувався на естетику школи Мясковського, з академічно-традиціоналістською основою, доповненою дещо сучаснішими гармоніями та ідеологемами соцреалізму (пісенні, танцювальні й маршові жанри, радянська тематика, імітації «національного колориту», переважно російського). Працював у багатьох жанрах і приділяв значну увагу музиці для дітей та юнацтва, зокрема піонерській хоровій музиці. Серед його сценічних творів — опери «Кола Брюньйон» (1938; друга редакція 1968), «В огні» («Під Москвою», 1943), «Сім’я Тараса» (1950), «Микита Вершинін» (1955), «Сестри» (1969), а також оперета «Весна співає» (1957).

Серед вокально-симфонічних і оркестрових творів названі «Поема боротьби» (1931), кантати «Батьківщина велика» (1942), «Пісня ранку, весни і миру» (1958), «Ленінці» (1959), «Реквієм» (1962; присвячений загиблим у боротьбі з фашизмом; відзначений Державною премією РРФСР імені Глінки), «Про рідну землю» (1965). Написав чотири симфонії, чотири фортепіанні концерти (зокрема 4-й — «Празький», 1979, відзначений Державною премією СРСР), концерт для скрипки (1948), два концерти для віолончелі (1949, 1964), а також низку увертюр, поем і сюїт, зокрема «Патетичну увертюру» (1960) та симфонічні поеми «Весна» (1960) і «До Вічного вогню в Брянську» (1968).

Був одружений двічі: перша дружина — Едварда Йосипівна Блюман (1911—1981), викладачка англійської мови та перекладачка; друга дружина — Лариса Павлівна Чегодаєва (1911—1988), з якою прожив усе життя. Мав дітей, зокрема сина Юрія Дмитровича Кабалевського (1931—2016) і доньку Марію Дмитрівну Кабалевську, директорку музичного культурно-освітнього центру імені Д. Б. Кабалевського. Окрім музики, захоплювався шахами та філателією.

Помер 14 лютого 1987 року в Москві (на новому пам’ятнику вказана дата 16 лютого), похований на Новодівичому кладовищі. За життя був відзначений численними державними нагородами та званнями, зокрема чотирма орденами Леніна, а також мав міжнародні визнання, включно з почесними званнями та членствами в організаціях музичної освіти при ЮНЕСКО.

Connections

This figure has 3 connections in the art history graph.