Франческо Флорімо

Франческо Флорімо народився 12 жовтня 1800 року в Сан-Джорджо-Морджето у Калабрії в родині Мікеланджело Флорімо та Марії Антонії Оліва. З ранніх років він виявляв неабияку музичну обдарованість, що згодом привело його до Неаполя, де в листопаді 1817 року він вступив до музичної колегії Сан-Себастьяно, яка згодом стала консерваторією Сан-П’єтро-а-Майелла. Тут він опановував фортепіано, вокал і контрапункт під керівництвом Джакомо Тритто та Нікколо Антоніо Дзингареллі.

Період навчання став для Флорімо вирішальним не лише в професійному, а й у особистому плані. Саме тоді він познайомився з Вінченцо Белліні, з яким його пов’язала тісна і тривала дружба. Перші композиції Флорімо – кантати та меси – були створені саме в ці роки. Його музичний талант поєднувався з глибоким інтересом до теорії та історії музики, що згодом визначило його життєвий шлях.

У 1826 році Флорімо почав працювати архіваріусом консерваторії. 20 квітня 1828 року він диригував виконанням "Miserere" свого вчителя Дзингареллі для 53 голосів – подія, що зміцнила його авторитет у музичних колах. У 1831 році він отримав посаду регента студентського хору, яку обіймав до самої смерті, ставши однією з ключових постатей освітнього життя консерваторії.

У 1851 році Флорімо був призначений директором бібліотеки консерваторії. Під його керівництвом зібрання перетворилося на один із найцінніших музичних архівів Італії. Він придбав автографи Белліні, Дзингареллі, Піччіні, Чимарози, Паїзієлло, Карафа та інших видатних композиторів. Як музикознавець і бібліотекар Флорімо здобув ширшу славу, ніж як композитор, залишивши по собі фундаментальні дослідження.

Найвідомішою працею Флорімо стала "Музична школа Неаполя" в чотирьох томах, видана між 1869 і 1882 роками. Це дослідження принесло йому репутацію одного з найвидатніших істориків неаполітанської музичної школи. Він був обраний членом-кореспондентом Королівської національної академії витончених мистецтв у Неаполі, почесним членом Академії Святої Цецилії в Римі та Академії Філармоніка в Болоньї.

Флорімо також активно виступав як музичний педагог і теоретик. Його "Короткий метод співу", присвячений вчителю Джироламо Крешентіні, увічнив традиції вокальної школи, що походила від Алессандро Скарлатті, Франческо Дуранте та Нікола Порпора. Він уважно стежив за сучасними музичними течіями, зокрема підтримав послідовників Ріхарда Вагнера у своєму есе 1876 року.

Особливе місце в житті Флорімо займала пам’ять про Белліні. Він ініціював збір коштів на встановлення пам’ятника композитору, до якого долучилися Чайковський та Рубінштейн, а також організував перепоховання праху Белліні з Паризького Пер-Лашез у Катанию. Його діяльність сприяла створенню премій, конкурсів та мистецьких установ на честь друга.

У 1876 році Флорімо став членом-кореспондентом Національного королівського товариства Неаполя, а в 1887 році був удостоєний звання кавалера Ордена Корони Італії, що засвідчило державне визнання його внеску у розвиток національної музичної культури.

Він також опублікував біографію Белліні та власні спогади про нього, а також видав численні автографи композитора, що стало важливим джерелом для подальших досліджень. Франческо Флорімо помер у Неаполі 18 грудня 1888 року, залишивши по собі величезний внесок у музичну історію Італії.

Connections

This figure has 2 connections in the art history graph.