Франческо Манфредіні

Франческо Онофріо Манфредіні (1684–1762) був італійським бароковим композитором, скрипалем і церковним музикантом, чия творчість посіла помітне місце в музичній культурі початку XVIII століття. Він народився в Пістої у сім’ї тромбоніста, що визначило його раннє знайомство з професійною музичною традицією. Його становлення як музиканта відбувалося у період активного розвитку італійського бароко, а впливи видатних майстрів того часу суттєво сформували його стиль.

У Болоньї Манфредіні навчався гри на скрипці у Джузеппе Тореллі, одного з ключових творців жанру concerto grosso, а композиції — у Джакомо Антоніо Перті, маестро капели базиліки Сан-Петроніо. Ці контакти ввібрали в нього риси зрілої болонської школи, а також надали можливість глибоко зануритися у канони барокової музичної мови. Проте частина його творчого доробку зникла після смерті, і до наших днів дійшло лише 43 опубліковані твори та кілька рукописів.

Кар’єра Манфредіні почалася у Феррарі близько 1700 року, де він працював скрипалем у оркестрі церкви Сан-Спіріто. У 1704 році він повернувся до Болоньї й був прийнятий до відновленого оркестру Сан-Петроніо. Того ж року став членом Accademia Filarmonica та видав свій перший опус — "Concertini per camera", Op. 1. У 1709 році з’явився його другий великий збірник — "Sinfonie da chiesa", Op. 2, що був задуманий як продовження попередніх камерних сонат.

Після 1711 року композитор вирушив до Монако, де, ймовірно, служив князю Антуану I. Стосунки між Манфредіні та двором достеменно не відомі, але збереглися згадки про нього у документах з 1712 року. У княжій бібліотеці було виявлено копії його творів, а сам князь став хрещеним батьком його сина Антоніо Франческо. У Монако народилося також четверо інших його дітей, що свідчить про тривалий і, очевидно, стабільний період його перебування в князівстві.

У 1718 році Манфредіні видав у Болоньї свій найвідоміший цикл — "Concerti Grossi", Op. 3, присвячений князю Антуану. До цього збірника входить і знаменитий Різдвяний концерт №12, який часто вважається твором, що врятував ім’я композитора від забуття. Його концертні та симфонічні твори відзначаються яскравою мелодичною винахідливістю та впливом Антоніо Вівальді, сучасника й одного з найпомітніших майстрів епохи.

У 1727 році Манфредіні повернувся до Пістої, де прийняв посаду маестро ді капелла в соборі Святого Філіппа. Цю посаду він обіймав до своєї смерті в 1762 році, керуючи церковною музикою та, ймовірно, створюючи твори, які, на жаль, не збереглися. Його діяльність у Пістої стала завершальним і стабільним етапом його творчого шляху.

Двоє його синів, Вінченцо та Джузеппе, продовжили музичну традицію родини. Вінченцо став маестро ді капелла італійської опери в Санкт-Петербурзі, а Джузеппе зробив кар’єру як співак-кастрат. У XX столітті ім’я Манфредіні набуло певної іронічної популярності через статтю музикознавця Г. К. Роббінса Лендна "A Pox on Manfredini", однак інтерес до його музики відродився завдяки записам та публікаціям, зокрема виданню його творів у серії "Tesori Musicali Toscani" та доступності його партитур в IMSLP.

Манфредіні був також автором ораторій, проте до сучасності дійшли переважно його світські твори. Його творчість вирізняється впевненою належністю до провідної італійської композиторської традиції, що підкреслюється у біографічних матеріалах, зокрема в описах лейблу Naxos.

Період служби в Монако був тісно пов’язаний з музичною культурою двору, оскільки князь Антуан I був учнем Жана-Батіста Люллі та успадкував його диригентську паличку, що свідчить про високий рівень музичного середовища, у якому працював Манфредіні.

Інтерес до його творчості підтримується й сучасними інтерпретаціями, серед яких відоме видання Naxos 1991 року, де цикл Op. 3 виконано ансамблем Capella Istropolitana під керуванням Ярослава Кржечека.

Connections

This figure has 2 connections in the art history graph.