Джованні Паїзелло

Джованні Паїзелло був одним із найвидатніших італійських композиторів XVIII – початку XIX століття, знаним передусім як майстер комічної опери. Народжений 9 травня 1741 року в Роккафорцаті поблизу Таранто, він отримав початкову музичну освіту в школі єзуїтів, а згодом продовжив навчання у Неаполі, в консерваторії Сант-Онофріо а Капуана. Одним із його вчителів був Франческо Дуранте, відомий неаполітанський майстер, чий вплив позначився на ранньому стилі композитора.

Ще під час навчання Паїзелло привернув увагу чудовим голосом і почав писати інтермедії, одна з яких здобула помітний успіх і сприяла його раннім замовленням для театрів Болоньї та Рима. У цей самий період відбулася й особиста драма: роман із Чечілією Палліні завершився скандалом, судовою справою та коротким ув’язненням, після чого композитор погодився на шлюб, який згодом став щасливим.

Перший успіх Паїзелло здобув у 1764 році з оперою-буффа «Болтун», що мала великий резонанс у Болоньї. Цей успіх сприяв тому, що композитор зосередився на жанрі комічної опери, у якому згодом став одним із провідних митців свого часу. Переїхавши в 1766 році до Неаполя, він швидко завоював прихильність місцевої публіки, а його твори почали активно ставити у Мілані, Венеції та Модені. До найвідоміших опер цього періоду належать «Китайський ідол», «Дон Кіхот», «Артаксеркс», «Александр в Індії» та «Андромеда».

У 1770-х роках він також почав писати духовну музику, зокрема реквієм для Геннари ді Борбоне, а 1771 року зустрівся в Болоньї з юним Моцартом під час перебування родини Моцартів в Італії. Згодом композитор відчував сильну професійну заздрість до успіхів своїх сучасників, серед яких Піччинні та Чимароза, хоча це не завадило зростанню його власної європейської слави.

Слава Паїзелло досягла міжнародного масштабу у середині 1770-х років. У 1776 році імператриця Катерина II запросила його до Санкт-Петербурга, де він став придворним композитором і очолив музичне життя імператорського двору. За вісім років у Росії він створив понад десять опер і інтермедій. Серед найвідоміших — «Ніттеті», «Служанка-господиня» та особливо «Севільський цирюльник», який згодом справив великий вплив на розвиток європейської комічної опери. Він писав музику для придворних урочистостей, навчав Марію Федорівну гри на клавірі та опублікував теоретичний посібник з партименту. Прем’єри його творів відбувалися також у Малій (Вільній) та Кам’яноостровській сценах Петербурга, а опера «Уявні астрологи» стала однією з найпопулярніших у столиці та відроджувалася в новітній час.

У 1784 році Паїзелло відвідав Варшаву, де була поставлена його ораторія «Страсті Ісуса Христа». Того ж року він повернувся до Неаполя й став придворним композитором короля, продовживши активну діяльність як автор опер-буффа та опер-серіа. У цей період з’явилися такі твори, як «Король Теодор у Венеції», «Антигон», «Федра», «Покинута Дідона», «Андромаха» та інші. Його стиль ставав дедалі зрілішим, поєднуючи традиції італійської опери-серіа з дотепною та контрастною природою опери-буффа. Саме в цей час з’явилися такі популярні мелодії, як «Nel cor più non mi sento» з «Молінари» та «Chi vuol la zingarella» з «Циган на ярмарку», які надихнули Бетховена та Паганіні на створення варіацій.

Наприкінці 1780-х він знову зустрівся з Моцартом у Відні, де став свідком виконання нових творів австрійського генія та концерту за участі Барбари Пльойєр. Протистояння між прибічниками різних шкіл і композиторів у цей час лише підживлювало його власні амбіції.

Коли у 1799 році французи встановили Партенопейську республіку, Паїзелло отримав посаду директора національної музики. Після падіння республіки і повернення Бурбонів композитора звинуватили у зраді, однак його врятувала підтримка Наполеона. У 1802 році він переїхав до Парижа, де написав оперу «Прозерпіна» та урочисту музику для імператорських церемоній, зокрема месу і Te Deum для коронації 1804 року. Він також був автором маршу для похорону генерала Оша, що привернуло прихильність Наполеона. Попри його прихильність, паризька публіка не сприйняла стиль Паїзелло, і композитор повернувся до Італії, посилаючись на погіршення здоров’я дружини.

У 1810 році Паїзелло став членом Французької академії, отримавши місце, яке звільнилося після смерті Йозефа Гайдна. Після повернення до Неаполя він був відновлений у своїх колишніх посадах, але через політичні зміни та втому творчі сили композитора поступово слабшали.

У 1807 році Паїзелло повернувся до Неаполя й очолив новостворений Королівський музичний ліцей. Там він продовжував творити та викладати, а в 1808 році написав свою останню оперу — «Піфагорійці». Загалом він створив понад сто опер, численні інструментальні та вокальні твори, серед яких симфонії, квартети, кантати, духовна музика, а також гімн «Inno al Re», що став національним гимном Королівства Обох Сицилій.

Паїзелло мав значний вплив на розвиток європейської опери. Моцарт і Россіні ввібрали багато елементів його комічного стилю, а використання контрастів, дотепності та психологічної характеризації стало важливою складовою подальшої оперної традиції. Своєю музикою він не лише збагачував комічний жанр елементами пасторалі та сентиментальної драми, а й надавав оперним героям яскравих сценічних рис. Він помер у Неаполі 5 червня 1816 року, залишивши по собі величезну музичну спадщину, яка й досі вважається однією з найважливіших у жанрі опери-буффа.

Connections

This figure has 3 connections in the art history graph.