Жан-Батіст Люллі

Жан-Батіст Люллі (фр. Jean-Baptiste Lully; 28 листопада 1632, Флоренція — 22 березня 1687, Париж) — французький композитор, скрипаль і диригент італійського походження (ім’я при народженні — Джованні Баттіста Луллі). Він увійшов в історію як творець французької національної опери та один із провідних представників музичної культури французького бароко.

Народився в родині флорентійського мірошника Лоренцо ді Мальдо Луллі та Катерини дель Серо. Змалку навчився грати на гітарі й скрипці, розігрував комічні інтермедії та чудово танцював; перші уроки музики отримав у францисканського монаха.

У березні 1646 року прибув до Франції у свиті герцога де Гіза як слуга королівської племінниці, мадемуазель де Монпансьє, яка практикувала з ним італійську. Швидко здобув довіру та став пажем при її дворі. Після поразки Фронди 1653 року, в якій де Монпансьє брала активну участь і була заслана до замку Сен-Фаржо, Люллі попросив звільнити його з посади, аби лишитися в Парижі, і вже за кілька місяців виступив при дворі як танцівник у «Балеті Ночі» Ісаака де Бенсерада; паралельно навчався у Н. Метрю, Н. Жиго, Ф. Роберде та, ймовірно, у Ж. Кордьє (скрипка).

Людовик XIV прихильно ставився до Люллі й активно сприяв його кар’єрі. Після смерті Ладзаро Ладзаріні 1653 року король призначив Люллі «композитором інструментальної музики», у травні 1661 року — «головним інспектором королівської музики», а в грудні того ж року він прийняв французьке підданство і змінив написання прізвища з Lulli на Lully. У 1655 році очолив придворний оркестр «Малі скрипки короля» («Les Petits Violons»), а як композитор спершу відповідав переважно за інструментальну музику, згодом узяв у свої руки й вокальну сферу.

У 1662 році одружився з віолончелісткою та співачкою Мадлен Ламбер, донькою придворного композитора Мішеля Ламбера; шлюб, за повідомленням джерела, був укладений на вимогу короля, якому набридло докоряти Люллі за гомосексуальні витівки. У 1650–1660-х роках Люллі створив низку придворних балетів (зокрема «Часу», «Флори», «Ночі», «Пір року», «Альцідіана» та ін.), що продовжували традицію французького придворного балету з поєднанням пісень, вокальних діалогів та танцювальних антре, об’єднаних спільною алегоричною драматургією.

Водночас він запровадив важливі формальні новації: у 1658 році в балеті «Альцідіана» вперше прозвучала так звана французька увертюра, що згодом стала прикметою національної школи; у 1663 році в «Балеті Флори» композитор уперше в історії ввів до оркестру труби, які раніше виконували переважно функцію фанфар.

Від 1660-х років розпочалася багаторічна співпраця Люллі з Мольєром у жанрі комедії-балету. Після «Шлюбу мимоволі» (1664) з’явилися постановки на мольєрівські лібрето, серед яких «Принцеса Еліди» (1664), «Любов-цілителька» (1665), «Жорж Данден» (1668), «Пан де Пурсоньяк» (1669), «Блискучі коханці» (1670) та «Психея» (1671, у співпраці з Корнелем). Найвідомішою спільною роботою став «Міщанин-шляхтич», уперше показаний 14 жовтня 1670 року в замку Шамбор, а згодом — у театрі Пале-Рояль; внесок Люллі включав увертюру, танці, інтермедії (зокрема «турецьку церемонію») та фінальний «Балет націй».

Поворотним моментом стала поява опери «Кадм і Герміона» — першої опери Люллі — на лібрето Філіппа Кіно; сюжет обрав король, прем’єра відбулася 27 квітня 1673 року в театрі Пале-Рояль (який після смерті Мольєра король передав Люллі). Однією з визначальних рис нового оперного стилю стала виразна мелодекламація: за свідченнями сучасників, Люллі уважно слухав гру видатних трагічних акторів, занотовуючи паузи, інтонаційні підйоми й спади; він сам добирав співаків і музикантів, виховував їх, керував репетиціями та диригував, тримаючи в руках скрипку.

Загалом Люллі створив і поставив тринадцять опер: «Кадм і Герміона» (1673), «Альцеста» (1674), «Тезей» (1675), «Атис» (1676), «Ізіда» (1677), «Психея» (1678, оперна версія трагедії-балету 1671 року), «Беллерофонт» (1679), «Прозерпіна» (1680), «Персей» (1682), «Фаетон» (1683), «Амадіс» (1684), «Роланд» (1685) і «Арміда» (1686). Опера «Ахілл і Поліксена» (1687) на вірші Жана Гальбера де Кампістрона була завершена вже після смерті композитора його учнем Паскалем Колласом; до оперної спадщини також додають «героїчну пастораль» «Ацис і Галатея» (поставлена 1686 року й неодноразово відновлювана).

Останньою оперою стала «Арміда», уперше виконана 15 лютого 1686 року в Парижі; лібрето написав Кіно за сюжетом з «Визволеного Єрусалима» Торквато Тассо. Після шлюбу короля з Ф. де Ментенон, яка уникала театру й опери та світських розваг загалом, Людовик XIV віддалився від композитора.

8 січня 1687 року, диригуючи своїм Te Deum з нагоди одужання короля, Люллі поранив ногу наконечником тростини-баттути, якою тоді відбивали такт. Рана переросла в нарив і перейшла в гангрену; 22 березня 1687 року композитор помер у Парижі.

Свої опери, що мали назви «tragédie mise en musique» та «tragédie lyrique», Люллі будував із прагненням підсилити драматичні ефекти музикою, надати декламації максимальної природності й драматичного значення хору. Його опери здобули широку славу у Франції та Європі й трималися на сцені близько ста років, справивши великий вплив на розвиток французької оперної школи.

З ім’ям Люллі пов’язують низку театрально-музичних нововведень: у його час співаки в операх уперше почали виступати без масок, жінки — танцювати в балеті на публічній сцені; труби й гобої вперше були введені до оркестру, а увертюра, на відміну від італійської моделі Allegro–Adagio–Allegro, набула форми Grave–Allegro–Grave. Окрім ліричних трагедій, він залишив значну кількість балетів (ballets de cour), симфоній, тріо, арій для скрипки, дивертисментів, увертюр і мотетів.

Сини композитора Луї (1664—1734) та Жан-Луї (1667—1688) також були композиторами. На основі популярної біографії, написаної Філіппом Боссаном у 1992 році, 2000 року знято франко-бельгійський фільм «Король танцює», а від 1970–1980-х років трагедії Люллі були знову поставлені та видані у форматах CD і DVD; значну частину іншої його музики також можна знайти в записах.

Connections

This figure has 1 connection in the art history graph.