Марія Грінберг

Марія Ізраїлівна Грінберг (24 серпня [6 вересня] 1908, Одеса — 14 липня 1978, Таллінн) — радянська піаністка і педагогиня, відома як одна з найсильніших виконавиць свого часу, чия кар’єра розвивалася попри трагічні обставини репресій та тривале замовчування в офіційній пресі.

Народилася в Одесі в інтелігентній єврейській родині. Батько, Сруль Аврамович (Абрамович) Грінберг, був учителем давньоєврейської мови й виступав із літературною критикою в періодиці; мати Фейга Даниелівна (Фаня Данилівна) Носкин давала приватні уроки гри на фортепіано. Родина жила дуже скромно, і рояль для десятирічної Марії придбали одеські меценати. Її молодша сестра Діна Ізраїлівна Нейдинг також стала музичною педагогинею.

Музичну освіту розпочала в Одесі: до 18 років брала уроки фортепіано у відомого педагога Давида Айзберга, гармонію вивчала у професора Одеської консерваторії, композитора М. М. Вілінського, також займалася з професоркою Бертою Рейнгбальд.

У Московській консерваторії навчалася в класі Фелікса Блуменфельда; на вступних іспитах її помітив Генріх Нейгауз. Після смерті Блуменфельда продовжила заняття з його асистентом Володимиром Бєловим і з Костянтином Ігумновим. У 1933 році взяла участь у Першому всесоюзному конкурсі піаністів і була особливо відзначена критиком Григорієм Коганом; у 1935 році здобула друге місце на Другому всесоюзному конкурсі. Певний час була одружена зі співаком Петром Киричеком і виступала як його акомпаніаторка.

1937 рік став переломним: був заарештований і розстріляний її другий чоловік Станіслав Станде, а наприкінці того ж року за звинуваченням в участі в «сіоністській контрреволюційній організації» заарештували її батька (розстріляний у 1938 році). Піаністку, яка входила до числа найперспективніших виконавців, звільнили з державних установ, і вона змушена була працювати акомпаніаторкою аматорського хореографічного колективу; інколи, щоб заробити, нелегально брала участь у концертах, граючи навіть на литаврах. Згодом їй знову дозволили виступати як солістці, і завдяки високому рівню виконання вона повернулася на провідні сцени Москви, Ленінграда, Риги, Таллінна, Воронежа, Тбілісі, Баку та інших міст СРСР.

Після смерті Йосипа Сталіна, коли Грінберг виповнилося 50 років, влада вже не заперечувала проти її гастролей за кордоном. Загалом вона здійснила 14 виконавських турів: 12 — у країнах Східної Європи та 2 — у Нідерландах, де стала улюбленицею публіки. Критики порівнювали її гру з мистецтвом Володимира Горовиця, Артура Рубінштейна та Клари Гаскіл. Звання заслуженої артистки РРФСР отримала лише у 55 років, а у 62 стала професоркою в Інституті імені Гнесіних.

Одним із головних досягнень стала її студійна праця над Бетховеном: у 1968 році фірма «Мелодія» видала комплект із 13 платівок із записом усіх 32 фортепіанних сонат Бетховена, здійсненим у Великій залі Московської консерваторії на роялі Steinway у 1964—1967 роках (звукорежисер Валентин Скобло); стереоваріант вийшов 1975 року. Так Марія Грінберг стала першою радянською піаністкою, яка представила публіці повний цикл бетховенських сонат. Запис отримав захоплену оцінку Дмитра Шостаковича, однак радянська музична преса довго замовчувала цю роботу; лише 1978 року в журналі «Музика» критикиня Юденич назвала її «істинним подвигом мистецтва».

Грінберг створила чимало фортепіанних обробок, які здебільшого були проігноровані й не опубліковані; особливо цінними вважаються її перекладення для двох роялів і сольна версія «Фантазії f-moll» Франца Шуберта. Протягом багатьох років вона виступала також у фортепіанному дуеті зі своєю дочкою Нікою Забавниковою. Хоча її виконавський рівень оцінювали як винятково високий, через низку причин вона часто залишалася в тіні; водночас за межами СРСР (зокрема в Нідерландах, Польщі, Чехословаччині, НДР) здобула належне визнання. З часом інтерес до її спадщини відродився в Росії, Україні та за кордоном (Японія, Ізраїль, Америка, Європа).

Педагогічну діяльність розпочала ще в юності в Одесі; викладання стало для неї чи не головним стабільним джерелом заробітку майже до кінця життя, а взаємини з приватними учнями нерідко переростали в багаторічну дружбу. Вона багато років безоплатно займалася з Наумом Штаркманом після смерті Костянтина Ігумнова, істотно підвищуючи виконавський і художній рівень молодих піаністів. У 1960 році Єлена Фабіанівна Гнєсіна запросила її викладати в заснованому нею інституті; серед учнів називають, зокрема, Міхаеля Бішоффбергера, Сергія Доренського, Рудольфа Керера, Дмитра Паперна, Олексія Скавронського, Віссаріона Слоніма, Зельму Тамаркіну, Григорія Файна, Наума Штаркмана, Реджину Шамвілі та інших.

В оточенні колег Грінберг запам’яталася почуттям гумору: під час арабо-ізраїльського конфлікту 1967 року, коли офіційна пропаганда називала Ізраїль «агресором», вона жартома представлялася як «Марія Агресорівна». Її висловлювання про музику відображали естетику дисциплінованої свободи: вона говорила, що Бетховен навчив її мужності й зібраності та вмінню триматися в строгих рамках вираження, не втрачаючи м’якості й тонкості; а також, що виконавець може робити в музиці все, якщо це логічно і зі смаком.

Після смерті значну частину записів піаністки ліцензували й видали в Японії компанії Denon і Triton (оцифрування студійних магнітних стрічок); в Італії робили спробу неліцензійного видання фірмою Arlecchino (оцифрування вінілових платівок). У Росії «Мелодія» випустила 32 сонати Бетховена на компакт-дисках, а фірма Vista Vera займається публікацією вцілілих аудіозаписів, включно з методичними працями, на високому науково-дослідному та реставраційному рівні. Багато її обробок досі не видано; є відомості, що частина з них збереглася в архіві піаністки, професорки Юлії Туркіної.

Connections

This figure has 1 connection in the art history graph.