Марія Юдіна

Марія Веніамінівна Юдіна (28 серпня [9 вересня] 1899, Невель, Вітебська губернія — 19 листопада 1970, Москва) — радянська піаністка, одна з найяскравіших і найсуперечливіших постатей виконавського мистецтва ХХ століття в СРСР, відома незалежністю поглядів, широкими інтелектуальними інтересами та активною підтримкою новітньої музики.

Народилася в Невелі в єврейській родині. Батько, Веніамін Гаврилович Юдін, був лікарем і судово-медичним експертом, удостоєним звання Героя Праці; мати — Раїса Яковлівна Юдіна (уроджена Златіна). З дитинства вирізнялася пристрасним, «неприборканим» темпераментом і різнобічністю інтересів, що не обмежувалися музикою. Перші уроки гри на фортепіано отримала у шість років у Фріди Давидівни Тейтельбаум-Левінсон, учениці Антона Рубінштейна.

У 1912 році вступила до Петербурзької консерваторії, де навчалася у класах Анни Єсипової, Фелікса Блуменфельда, Анатолія Дроздова та Леоніда Ніколаєва, паралельно опановуючи широке коло дисциплін. У травні 1919 року прийняла хрещення, стала ревною православною, захоплювалася постаттю Франциска Ассизького; належала до невельського кола Михайла Бахтіна й Льва Пумпянського. Вважається, що стала прототипом персонажки Мар’ї Петрівни Далматової в повісті Костянтина Вагінова «Козлина піснь».

Після закінчення консерваторії у 1921 році була зарахована до штату й розпочала активну концертну діяльність; дебютувала з оркестром Петроградської філармонії під орудою Еміля Купера. У цей період мешкала на Двірцевій набережній, 30, а також регулярно виступала на благодійних концертах на користь Політичного Червоного Хреста під керівництвом Катерини Пешкової. Перше сольне виконання в Москві відбулося 1929 року.

У 1930 році її звільнили з Ленінградської консерваторії в ході кампанії проти «релігійних поглядів» викладачів (пов’язаної з гуртком «Воскресіння»). Згодом вона стала професоркою в Тбіліській консерваторії, а з 1936 року, за сприяння Генріха Нейгауза, працювала в Московській консерваторії (до 1951). У 1944—1960 роках викладала в Інституті імені Гнесіних, звідки 1960 року була звільнена через православні переконання та симпатії до сучасної західної музики, зокрема до емігранта Ігоря Стравінського.

Попри утиски, Юдіна продовжувала публічно концертувати, однак їй відмовляли у студійних записах; після того як у Ленінграді на виклик «на біс» зі сцени прочитала вірші Бориса Пастернака, їй заборонили виступи на п’ять років. У 1965 році на виставці Василя Ватагіна познайомилася з Олександром Менем, а 1966 року прочитала в Московській консерваторії цикл лекцій про романтизм. Вона відвідувала храм святителя Миколая в Кузнецях; її духівником був протоієрей Всеволод Шпіллер. Останній концерт піаністки відбувся 1969 року.

Юдіна жила в бідності та нестатках, свідомо приймаючи ідею, що митець має бути бідним; допомагала нужденним, домагалася визволення з заслання репресованих друзів. Наприкінці життя придбала невелику кооперативну квартиру й з 1963 року мешкала в Москві в ЖБК «Дім учених АН» на Ростовській набережній. Вона входила до числа улюблених піаністів Йосипа Сталіна, але, попри таке визнання, залишалася вірною власним переконанням; за спогадами учениці Марини Дроздової, при цьому «не була дисиденткою» у публічно-політичному сенсі.

Як виконавиця Юдіна переважно давала сольні та камерні концерти, часто виступала з Квартетом імені Бетховена та Квартетом імені Глазунова. Вона була першою в СРСР виконавицею низки творів Альбана Берга, Пауля Хіндеміта, Ернста Кшенека, Бели Бартока, Антона Веберна, Олів’є Мессіана та інших; її пов’язувало тривале творче співробітництво з Сергієм Прокоф’євим і Дмитром Шостаковичем. Водночас її високо цінували як інтерпретаторку Шуберта, Й. С. Баха, Бетховена, Брамса і Моцарта; Святослав Ріхтер згадував її манеру як яскраву й радикальну, інколи шокуючу для слухачів, але безсумнівно талановиту, а також зазначав, що грав Рахманінова на її похороні.

Юдіна мала виразний літературний дар і залишила значний епістолярний спадок: листувалася, зокрема, з Ігорем Стравінським, Петром Сувчинським, Корнієм Чуковським, Борисом Пастернаком, Карлгайнцом Штокгаузеном; писала розлогі спогади про Володимира Софроницького, Михайла Бахтіна, Павла Флоренського, Лева Карсавіна, Олексія Ухтомського, Максима Горького, Марину Цвєтаєву та інших. У 1960-х її концерти запам’яталися слухачам також усними розповідями про музику й композиторів. На початку 1930-х вона товаришувала з філософом Олексієм Лосєвим; існували припущення про відображення її образу в його романі «Жінка-мислитель», хоча дослідники оцінюють це по-різному.

Померла в Москві 19 листопада 1970 року, похована на Введенському кладовищі. Її образ і легенди довкола неї продовжують жити в культурі: вона згадується в документальному кіно, а також стала персонажем художньої інтерпретації у фільмі «Смерть Сталіна» (2017).

Connections

This figure has 2 connections in the art history graph.