Мікеле ді Колобрано

Мікеле Енріко Карафа ді Колобрано народився 28 листопада 1787 року в Неаполі у старовинному князівському роді. Він був другим сином Джованні Карафи, князя Колобрано та герцога Альвіто, і принцеси Терези Лембо. Його рання музична обдарованість проявилася дуже рано: уже у 15 років він створив свою першу оперу «Il Fantasma», яку поставили в домашньому театрі його дядька, князя Караманіко. Попри шляхетне походження, юний композитор прагнув присвятити себе мистецтву, що стало причиною конфлікту з батьком, який бажав іншої долі для сина.

У 1806 році Карафа вирушив до Парижа, де навчався композиції у Луїджі Керубіні та фортепіано у Фрідріха Калькбреннера. За наполяганням батька він був змушений перервати музичні заняття й вступити лейтенантом до гусарського полку. Того ж року його взяли в полон у битві при Кампо-Тенезе, але згодом він був звільнений і брав участь у війні проти Сицилії, де отримав звання капітана. Служачи під командуванням маршала Мюрата, Карафа вирушив у російський похід і після битви під Островно був особисто нагороджений Наполеоном I Орденом Почесного легіону та титулом барона. Після реставрації Бурбонів у Неаполі він був звільнений з армії з конфіскацією майна.

Після повернення до мирного життя Карафа отримав можливість завершити музичну освіту, вивчаючи контрапункт під керівництвом Феделе Фенаролі. У цей час він одружився з Антуанетт д’Обантон. Його ранні неаполітанські опери «Il Vascello d’occidente» (1814) та «Gabriella di Vergy» (1816) здобули визнання, причому остання змагалася за популярністю з «Отелло» Россіні, поставленим у тому ж театрі. Россіні навіть доручив Карафі написання арії для опери «Mosè in Egitto» (1818). Однак прагнучи ширшої аудиторії, у 1821 році Карафа знову переїхав до Парижа.

У Парижі його талант був одразу визнаний: опера «Жанна д’Арк» мала великий успіх, за нею з’явилися «Le valet de chambre» (1823), «Спляча красуня» (1825) та «Мазаньелло» (1827), остання з яких витримала 136 вистав у театрі Опера-Комік і стала вершиною його кар’єри. Після опери «Il Parìa», поставленої у Венеції, він остаточно оселився в Парижі, де, попри успіх, поступово утратив провідні позиції на оперній сцені через конкуренцію з Россіні та Доницетті. Стиль Карафи вирізнявся мелодійною легкістю та стриманою оркестровкою, а серед його друзів були Россіні, Белліні, Обер і Галеві.

У 1832 році Карафа співпрацював з А. Гировцем, створивши музику до балету «Наталі, або Швейцарська молочниця», поставленого хореографом Філіппо Тальйоні для його доньки, знаменитої балерини Марії Тальйоні. У 1834 році він отримав французьке громадянство, а в 1837 році став членом Академії образотворчих мистецтв. У 1838 році він очолив училище військових музикантів, і в цьому ж році була поставлена його остання опера «Тереза».

З 1840 по 1858 роки Карафа обіймав посаду професора композиції та контрапункту в Паризькій консерваторії. Серед його учнів був Акілле Пері. Він був відомий і своєю активною позицією щодо нововведень: зокрема, він рішуче виступав проти запровадження саксофона, через що його прихильників жартома називали «карафонами», а прибічників Адольфа Сакса — «саксоном». У 1861 році він створив французьку адаптацію «Семіраміди» Россіні, написавши для постановки новий балет за згодою самого композитора.

Карера Карафи охоплювала також інституційні та суспільні ролі: Жюль Массне згадував його як члена комісії, що приймала його до Консерваторії. Оскільки дітей Карафа не мав, він усиновив небожа своєї дружини Мішеля Д’Обантона. У 1867 році композитора вразив параліч, а 26 липня 1872 року він помер у Парижі. Його поховали на цвинтарі Монмартр разом із дружиною Антуанетт д’Обантон та тещею Віктуар Дуат.

Connections

This figure has 3 connections in the art history graph.