Микола Мясковський

Микола Якович Мясковський (8 [20] квітня 1881, Новогеоргієвська фортеця, Новогеоргієвськ — 8 серпня 1950, Москва) — російський і радянський композитор, музичний педагог і критик, музично-громадський діяч. Народний артист СРСР (1946), лауреат п’яти Сталінських премій (1941, 1946 — двічі, 1950, 1951 — посмертно), доктор мистецтвознавства (1940). Вважається одним із найбільших симфоністів першої половини ХХ століття; у 1908—1949 роках створив 27 симфоній.

Народився в родині потомственного військового інженера Якова Костянтиновича Мясковського та Віри Миколаївни (з дому Петракової). У сім’ї було п’ятеро дітей. 1888 року родина переїхала до Оренбурга, згодом до Казані, де під час пологів померла мати; опіку над дітьми взяла тітка Єликоніда Костянтинівна, яка розповідями про Маріїнський театр і власними заняттями співом та музикою пробудила в Миколи інтерес до мистецтва й дала перші уроки фортепіано. 1893 року його визначили до Нижньогородського кадетського корпусу, де він співав у хорі; від 1895 року навчався у Другому кадетському корпусі в Санкт-Петербурзі, грав у корпусному симфонічному оркестрі, брав уроки гармонії та дедалі більше тяжів до фортепіано й композиції. Після враження від виконання А. Нікішем «Патетичної» симфонії та «Воєводи» П. Чайковського (1896) остаточно вирішив присвятити себе музиці.

Попри музичні прагнення, 1899 року на наполягання батька вступив до Санкт-Петербурзького військово-інженерного училища й 1902 року отримав диплом військового інженера. Служив у саперній частині в Зарайську, потім у Москві, де в січні—травні 1903 року інтенсивно вивчав гармонію у Р. Глієра. Після призначення до 19-го саперного батальйону під Санкт-Петербургом понад два роки займався у І. Крижановського, опановуючи поліфонію, фугу та інструментовку. Влітку 1906 року, таємно від військового начальства, вступив до Санкт-Петербурзької консерваторії, представивши на іспиті три частини фортепіанної сонати c-moll (не збереглася); композицію вивчав у А. Лядова, інструментовку — у М. Римського-Корсакова, теоретичні дисципліни — під керівництвом Я. Вітолса. Серед його товаришів по навчанню були Б. Асаф’єв і С. Прокоф’єв, дружба з яким тривала понад сорок років; ранні твори виконувалися на московських «Вечорах сучасної музики», організованих диригентом К. Сараджевим.

1906 року вперше опублікував власні твори — шість романсів на вірші З. Гіппіус (видання Ю. Циммермана коштом автора), а 1908 року відбулося перше публічне виконання його романсів у Санкт-Петербурзі. Того ж 1908 року написав Першу симфонію й задумав оперу «Ідіот» за Ф. Достоєвським; над лібрето працював П. Сувчинський, однак проєкт не було завершено. Після закінчення консерваторії (1911) активно виступав як музичний критик: у московському журналі «Музика» за три роки опублікував 114 статей і заміток про музичне життя Санкт-Петербурга та новинки російської й західноєвропейської музики.

З початком Першої світової війни (1914) вирушив на фронт у саперні війська, служив поручиком, керував інженерними роботами й бував на передовій; 1915 року зазнав важкої контузії в бою під Перемишлем і був переведений на будівництво фортеці в Ревелі, що дозволило йому відвідувати музичні події в столиці (зокрема прем’єру «Скіфської сюїти» С. Прокоф’єва в Маріїнському театрі 16 січня 1916 року). Біографи відзначали його негативне ставлення до війни та зростання інтересу до політики; після Лютневої революції він підтримував рішучі дії й як офіцер користувався довірою солдатів, які делегували його до полкового комітету. Після революційних подій перейшов на службу до Військово-морського генерального штабу Балтійського флоту в Петрограді, взявши на утримання родини сестер; батько не підтримав вибір сина, намагався виїхати в Україну й трагічно загинув 1918 року на початку Громадянської війни. Водночас поширені твердження про його беззастережну прихильність до радянської влади не повністю відповідають дійсності: він з надією сприйняв ідею Установчих зборів, а в перші роки до влади Рад ставився без особливого ентузіазму.

1918 року разом із переведенням столиці до Москви переїхав і він, поєднуючи службу з активною участю в музичному житті: увійшов до журі Державного музичного видавництва та зблизився з професором Московської консерваторії П. Ламмом. На музичних зібраннях у домі Ламмів («середах») у фортепіанних перекладеннях для 8 рук уперше виконувалися всі його симфонії від Шостої до Двадцять сьомої, а також інші симфонічні й камерні твори. 1919 року його обрали членом правління «Колективу московських композиторів», а 1920 року відбулося перше виконання П’ятої симфонії. Після демобілізації (1921) став заступником завідувача Музичного відділу Наркомпросу РСФРР і професором Московської консерваторії (клас композиції). 1923 року, в пам’ять про батька, написав Шосту симфонію, успіх якої був настільки великий, що її називали першою після П. Чайковського «гідною назви Шостої»; у 1925—1927 роках створив Сьому та Восьму симфонії.

У 1924 році як учасник групи московських композиторів увійшов до Асоціації сучасної музики (АСМ), яка прагнула поширення «нової музики» російської та іноземної й полемізувала з ідеологами Російської асоціації пролетарських музикантів (РАПМ). 1932 року був обраний до оргкомітету Союзу радянських композиторів. Після арешту в 1937 році музикознавця і композитора М. Жиляєва Мясковський написав лист на його захист (безрезультатно; Жиляєва розстріляли). Від 1939 року працював у художній раді Комітету у справах мистецтв при РНК СРСР, а в 1940—1950 роках входив до редколегії журналу «Радянська музика»; 1940 року йому присвоїли ступінь доктора мистецтвознавства.

На початку німецько-радянської війни написав низку творів прикладного та концертного спрямування: три пісні («Похідна пісня» на слова М. Ісаковського для двоголосого хору без супроводу, «Боєць молодий» на слова М. Свєтлова, «Бойовий наказ» на слова В. Вінникова для голосу з фортепіано) і марші для духового оркестру («Героїчний» і «Веселий»). З серпня 1941 до грудня 1942 року перебував в евакуації (Нальчик, Тбілісі, недовго Фрунзе), після чого повернувся до Москви та жив там до кінця життя, виїжджаючи влітку на відпочинок у Николину Гору. У Нальчику створив симфонії, пов’язані з подіями війни: Двадцять другу (першу «радянську» симфонію, безпосередньо пов’язану з подіями Великої Вітчизняної війни) та Двадцять третю на теми кабардино-балкарських пісень, а також Струнний квартет № 7 (ор. 55). У воєнні роки, працюючи в тяжких умовах евакуації, написав загалом три симфонії, три квартети, концерт для віолончелі з оркестром, фортепіанні п’єси та кантату «Кіров з нами»; на пропозиції С. Прокоф’єва писати для кіно відповідав, що не має «ілюстративної уяви», необхідної для кіномузики. Брав участь і в конкурсах державних гімнів; збереглися його проєкти гімну СРСР (1943) та варіанти гімну РСФРР (1946), а невнесений на конкурс матеріал, за свідченням сучасників, був використаний у Двадцять шостій симфонії.

Повоєнні роки принесли і визнання, і конфлікти з офіційною критикою: 1947 року його обрали депутатом Моссовєту, однак 1948 року після постанови щодо опери «Велика дружба» композитора зарахували до «формалістів», звинувачуючи музику в похмурості та «недостатньому оптимізмі». Симфонію № 25 називали «філософськими мареннями», а кантата «Кремль уночі» зазнала різкої критики; низку творів вилучили з виконання (зокрема Шосту, Десяту, Тринадцяту й Двадцять другу симфонії, «Патетичну увертюру», кантату «Кремль уночі», вокальний цикл «На межі», Третю й Четверту фортепіанні сонати). Того ж року він відкрито став на бік музичної опозиції, захищаючи С. Прокоф’єва, Д. Шостаковича та А. Хачатуряна, і назвав кампанію «боротьби з формалізмом» істеричною, що спричинило конфлікт із Т. Хренниковим. У січні 1949 року чорнове виконання Двадцять шостої симфонії на теми давньоруських знаменних наспівів не дало змоги сучасникам належно оцінити твір; останні два роки композитор провів на дачі біля Николиной Гори, впорядковуючи спадщину та працюючи над останньою, Двадцять сьомою симфонією, а наприкінці 1949 року знищив частину ранніх фортепіанних сонат і майже всі романси 1906—1914 років.

Мясковський помер від раку шлунка 8 серпня (за іншими даними — 6 серпня) 1950 року в Москві й був похований на Новодівичому цвинтарі поруч із могилами О. Скрябіна та С. Танєєва. Його постать високо оцінювали сучасники: Б. Асаф’єв назвав його «художньою совістю нашої музики», а ця характеристика стала назвою англомовної монографії Грегора Тессі (2014), присвяченої голові московської композиторської школи. Серед відзнак композитора — орден Святої Анни 3-го ступеня (1915), звання заслуженого діяча мистецтв РСФРР (1926), Народного артиста СРСР (1946), а також Сталінські премії за Симфонію № 21 (1941), Струнний квартет № 9 (1946), Концерт для віолончелі з оркестром (1946), Сонату № 2 для віолончелі й фортепіано (1950) та посмертно за Симфонію № 27 і Струнний квартет № 13 (1951).

Стиль Мясковського описують як суворий і водночас ліричний; його музичні ідеї поєднуються з пізнім романтизмом П. Чайковського, модернізмом І. Стравінського та С. Прокоф’єва, імпресіонізмом К. Дебюссі, а також із впливами М. Римського-Корсакова й О. Скрябіна. Серед симфоній особливо виокремлюють лірично-трагічні Другу (1912), Третю (1914), Четверту (1918) і П’яту (1918), монументально-трагічну Шосту (1923), героїко-драматичну Шістнадцяту (1936), задумливо-ностальгічні Двадцять першу (1940) і Двадцять п’яту (1946), патріотичну Двадцять другу (1941) та останню Двадцять сьому (1950). Для ранніх творів характерні похмурі, подекуди зловісні барви, переплетені з інтонаціями російського романтизму; перші десять симфоній вирізняє щільна поліфонія з акцентом на низькі регістри, а у Шостій симфонії, присвяченій пам’яті батька, трагедія громадянського розколу підкреслена фіналом із похмурим старообрядницьким хором. У середині 1920-х композитор експериментував: Сьома симфонія стоїть на межі російського романтизму й французького імпресіонізму, а у Восьмій застосовано атональні побудови в дусі А. Шенберга.

Connections

This figure has 8 connections in the art history graph.