П'єтро Раймонді

П'єтро Раймонді, народжений 20 грудня 1786 року у Флорентійському палаці в Римі, був видатним італійським композитором перехідної епохи від класицизму до романтизму та визнаним майстром контрапункту. Він походив із родини Вінченцо Раймонді та Катерини Малакарі й з ранніх років проявляв виняткові музичні здібності. Завдяки підтримці багатої родички, яка взяла його на виховання, юний музикант отримав ґрунтовну освіту в консерваторії П’єта деї Туркіні в Неаполі, де вивчав композицію та контрапункт у Джакомо Тритто, а вокал — у маестро Лабарбери.

Після завершення навчання Раймонді переїхав до матері в Геную, де працював учителем музики та створював комічні опери для карнавальних сезонів. Його дебют на оперній сцені відбувся у 1807 році з оперою-буффа «Капризи любові» в театрі Сан-Агостіно. У наступні роки він представив нові опери, серед яких «Сила уяви» та «Еро і Леандр», швидко здобувши репутацію талановитого, хоч і дещо традиційного композитора неаполітанської школи.

З 1810 року його твори почали з’являтися на сценах театрів по всій Італії: у Флоренції, Неаполі, Римі, Палермо та Мілані. Окрім цього, на початку кар’єри деякі його опери були поставлені також у Катанні та Мессіні, що засвідчувало поширення його творчості на Сицилію. Попри активну діяльність, Раймонді часто зазнавав критики за прихильність до старішого стилю, що контрастував із новаторством Россіні. Водночас він здобув авторитет як педагог і церковний музикант. Між 1816 і 1820 роками він працював капельмейстером у соборі Ачиреале, а в 1824 році став музичним директором Королівських театрів Неаполя.

Після смерті свого вчителя Тритто Раймонді разом із Франческо Руджи очолив кафедру композиції та контрапункту в Королівському музичному коледжі Неаполя. Серед його учнів у цей період був Вінченцо Белліні, який згодом став одним з найвизначніших італійських оперних композиторів. Пізніше, з 1833 по 1852 рік, Раймонді працював музичним директором театру Кароліно та викладав у консерваторії Буон Пасторе в Палермо, виховавши нове покоління композиторів, серед яких були П’єтро Платанія, Мартино Фронтіні та Антоніо Гандольфо Бранкалеоне.

У цей період він опублікував трактат з контрапункту (1836 року), а у вільний час створював експериментальні фуги для багатьох голосів, а також одночасні фуги в різних ладах та для кількох ансамблів. Його інтерес до масштабних музичних симультанностей поступово визначив його творчий шлях, особливо після того, як він усвідомив, що на оперній сцені його затьмарюють Россіні, Белліні та Доніцетті.

Одним з найвражаючих експериментів Раймонді став потрійний ораторіальний цикл «Путіфар — Йосип — Яків» (1848), три частини якого були задумані як окремі твори, що можуть виконуватися як послідовно, так і одночасно. Прем’єра об’єднаного виконання у 1852 році тривала шість годин і задіяла близько 430 виконавців. За свідченнями сучасників, у фіналі композитор знепритомнів від сили звучання, а цей успіх приніс йому омріяну славу та став приводом для призначення маестро ді капелла у соборі Святого Петра.

Після тріумфу потрійної ораторії він працював над подвійною оперою «Аделазія / Чотири селяни», де серйозна та комічна частини мали виконуватися як окремо, так і одночасно. Композитор не встиг завершити цей задум, однак значну частину партитури та контрапункту було опрацьовано. Цей твір, як і інші його пізні експерименти, так і не був поставлений.

П’єтро Раймонді помер у Римі 30 жовтня 1853 року й був похований у каплиці церкви Святого Марцелла. Його творча спадщина є надзвичайно об’ємною та охоплює 62 опери, 21 балет, 11 ораторій, чотири великі меси, а також численні духовні й вокальні твори. Окремі епізоди його життя та характеру пізніше були художньо осмислені в сатиричному романі Майкла Ейртона «Tittivulus».

Connections

This figure has 4 connections in the art history graph.