Рейнгольд Глієр

Рейнгольд Моріцевич Глієр (при народженні — Рейнгольд Ернест Глієр; 30 грудня 1874 [11 січня 1875], Київ — 23 червня 1956, Москва) — російський і радянський композитор, диригент, педагог і музично-громадський діяч. Він був Народним артистом СРСР (1938), лауреатом трьох Сталінських премій I ступеня (1946, 1948, 1950) та кавалером трьох орденів Леніна (1945, 1950, 1955). Серед його відомих творів — музика «Гімну Великому місту» (гімну Ленінграда).

Народився в Києві в родині майстра з виготовлення мідних духових інструментів, який переселився до міста з німецького Клінгенталя. Навчався у 2-й Київській гімназії, а початкову музичну освіту здобув удома, зокрема брав уроки скрипки у А. Вейнберга та К. Воута. 1894 року закінчив Київське музичне училище (нині Київська муніципальна академія музики імені Р. М. Глієра) за фахом скрипки та композиції і продовжив навчання в Московській консерваторії.

У Московській консерваторії він навчався у класі скрипки Н. Соколовського, згодом перейшов до Я. Гржималі; опановував поліфонію у С. Танєєва, гармонію у А. Аренського та Г. Конюса, композицію у М. Іпполітова-Іванова. 29 квітня [11 травня] 1897 року прийняв російське підданство, а 1900 року завершив консерваторський курс. У 1906—1908 роках удосконалював диригентську майстерність у Німеччині в О. Фріда; на початку 1900-х був учасником зібрань Бєляєвського гуртка в Петербурзі. Як композитор багато в чому сформувався завдяки спілкуванню з О. Глазуновим, С. Рахманіновим і М. Римським-Корсаковим.

Від 1900 року працював як педагог, а з 1908 року активно виступав як диригент, виконуючи переважно власні твори. У 1900—1907 та 1909—1913 роках викладав музично-теоретичні дисципліни в Музичному училищі Є. і М. Гнесіних, а у 1902—1903 роках давав приватні уроки М. Мясковському та С. Прокоф’єву. 10 [23] січня 1913 року рішенням Урядового сенату йому було надано звання особистого почесного громадянина.

У 1913—1920 роках Глієр був професором Київської консерваторії (нині Національна музична академія України імені П. І. Чайковського), викладав композицію та оркестрування, а також керував низкою класів. У 1914—1920 роках (за іншими даними — 1914—1918) обіймав посаду директора консерваторії. Серед його учнів у Києві — Борис Лятошинський, Лев Ревуцький, Михайло Фролов та інші.

У 1920—1941 роках працював професором Московської консерваторії з композиції; серед його учнів — О. Давиденко, Н. Іванов-Радкевич, Д. Саліман-Владимиров, А. Новиков, Н. Раков, Л. Кніппер та інші. Паралельно в 1920—1922 роках очолював музичну секцію Московського відділу народної освіти й співпрацював із музичним відділом Наркомпросу, а в 1920—1923 роках був членом етнографічної секції Московського відділення Пролеткульту.

Важливою сторінкою його творчості стала робота з національними сюжетами та фольклором. 1923 року на запрошення Наркомпросу Азербайджанської РСР він приїхав до Баку, результатом чого стала опера «Шахсенем», поставлена 1927 року в Азербайджанському театрі опери та балету. Вивчення узбецького фольклору під час підготовки декади узбецького мистецтва в Ташкенті сприяло появі увертюри «Ферганське свято» (1940), а також опер у співавторстві з Т. Садиковим — «Лейлі і Меджнун» (1940) та «Гюльсара» (1949). Ідея збереження своєрідності традицій і пошуку шляхів їх поєднання втілилася, зокрема, в «Урочистій увертюрі» (1937) на російських, українських, азербайджанських та узбецьких мелодіях, а також в увертюрах «На слов’янські народні теми» і «Дружба народів» (1941).

Як організатор музичного життя він обіймав керівні посади у професійних об’єднаннях: у 1924—1930 роках був головою Всеросійського товариства драматургів і композиторів, у 1938 році — головою Московської спілки композиторів, а в 1939—1948 роках — головою Оргкомітету Спілки радянських композиторів СРСР. У кінці 1930-х, а також у 1947 і 1950 роках здійснив гастрольні поїздки СРСР з авторськими концертами. 1941 року отримав ступінь доктора мистецтвознавства; серед помітних творчих здобутків називали й перший радянський репертуарний балет на сучасну тему «Червоний мак».

Його твори широко виконувалися за життя як у СРСР, так і в Європі та США; серед виконавців і диригентів, що зверталися до його музики, згадуються видатні інструменталісти й вокалісти, квартети та провідні оркестри, а географія виконань охоплювала, зокрема, Відень, Берлін, Лондон і Париж. У спадщині Глієра — опери, балети, симфонічні полотна (зокрема Третя симфонія «Ілля Муромець»), концерти для різних інструментів і голосу, камерні ансамблі, численні фортепіанні та вокальні твори, музика до театральних постановок і кіно, а також редакції творів інших композиторів. Він був єдиним російським композитором, тричі відзначеним як премією імені М. І. Глінки (1905, 1912, 1914), так і трьома Сталінськими преміями.

Глієр помер 23 червня 1956 року в Москві й був похований на Новодівичому кладовищі. Його батько Моріц Глієр був власником музичної майстерні, мати — Юзефа (Жозефіна Вікентіївна) Корчак; дружина — Марія Робертівна Ренквіст. Родина мала п’ятьох дітей, а прямі нащадки композитора жили й працювали в Москві; онука Сента Вікторівна Глієр стала хранителькою музею-квартири діда. Пам’ять про нього підтримують, зокрема, установи та топоніми, пов’язані з його ім’ям, а також присвоєння назви одній з підводних гір у Тихому океані («Гайот Глієра», 2021).

Connections

This figure has 6 connections in the art history graph.