Сергій Рахманінов

Сергій Васильович Рахманінов (20 березня [1 квітня] 1873, Семьоново, Новгородська губернія, Російська імперія — 28 березня 1943, Беверлі-Гіллз, США) — російський композитор, піаніст і диригент. У своїй творчості він поєднав принципи петербурзької та московської композиторських шкіл і сформував оригінальний індивідуальний стиль.

Народився в дворянській родині в садибі Семьоново Залучської волості Староруського повіту. Батько, Василь Аркадійович Рахманінов, походив із дворян Тамбовської губернії; родинний переказ виводив походження роду від нащадків молдавського господаря Стефана Великого. Мати, Любов Петрівна (у дівоцтві Бутакова), була донькою генерал-майора П. І. Бутакова. Дід по батьковій лінії, Аркадій Олександрович, був музикантом, навчався гри на фортепіано у Джона Філда та концертував; збереглися його романси й фортепіанні п’єси. Музичні здібності Сергія виявилися рано: перші уроки дала мати, згодом займався з учителькою А. Д. Орнатською.

У 1882 році вступив до молодшого відділення Санкт-Петербурзької консерваторії (клас В. В. Демянського), однак навчання складалося невдало, і 1885 року його перевезли до Москви в приватний пансіон педагога Н. С. Звєрєва, професора Московської консерваторії. У пансіоні панувала сувора дисципліна з багатогодинними щоденними заняттями, відвідуванням опери та ансамблевим музикуванням. Саме тут у 13 років Рахманінов був представлений П. І. Чайковському. Влітку 1886 року вперше побував у Криму (в маєтку Олеїз у Кореїзі) й написав свій перший ноктюрн. Після конфлікту із Звєрєвим покинув пансіон, але залишився в Москві, де його прихистили родичі Сатіни; згодом він одружився з Наталією Олександрівною Сатіною.

З 1888 року навчався на старшому відділенні Московської консерваторії у фортепіанному класі двоюрідного брата А. І. Зілоті, а згодом вивчав композицію під керівництвом С. І. Танеєва та А. С. Аренського. У 19 років закінчив консерваторію з великою золотою медаллю як піаніст і композитор. Ще в студентські роки здобув популярність у московської публіки; тоді були створені Перший фортепіанний концерт, романси та фортепіанні п’єси, зокрема Прелюдія до-дієз мінор op. 3 № 2 з циклу «П’єси-фантазії», що стала одним із найвідоміших творів композитора. Дипломною роботою стала опера «Алеко» за Пушкіним; вона дуже сподобалася Чайковському й була поставлена у Великому театрі.

Заради заробітку у 20 років почав викладати в московських Маріїнському, а згодом у Єлизаветинському та Катерининському жіночих інститутах, давав і приватні уроки, які не любив. У 24 роки за запрошенням С. І. Мамонтова став другим диригентом Московської російської приватної опери, де пропрацював один сезон, здобувши славу диригента; там подружився з Ф. І. Шаляпіним. Невдовзі вирішив полишити театр, щоб зосередитися на композиції. Рання успішність була зламана провалом прем’єри Першої симфонії в Петербурзі 15 березня 1897 року: невдале виконання під орудою А. К. Глазунова й нерозуміння новаторської музики спричинили нищівні рецензії (зокрема Ц. Кюї та негативний відгук М. А. Римського-Корсакова). Це призвело до глибокої депресії та майже повного припинення композиторської роботи в 1897—1901 роках; подолати кризу допоміг лікар-гіпнотизер Н. В. Даль.

Виходом із кризи став Другий фортепіанний концерт (1901), що позначив початок зрілого періоду. Рахманінов очолював диригентську роботу у Великому театрі протягом двох сезонів, диригуючи російським оперним репертуаром, виступав піаністом і диригентом у Кружку любителів російської музики. У 1906 році після подорожі Італією на три роки оселився в Дрездені, де інтенсивно писав музику. У 1909 році здійснив велике турне США і Канадою як піаніст і диригент та створив Третій фортепіанний концерт. У 1911 році в Києві підтримав молоду співачку К. Г. Держинську, посприявши її оперній кар’єрі. До революції багато концертував у Москві, часто диригував на концертах А. І. Зілоті та очолював художню раду Російського музичного видавництва.

Останній виступ у Петрограді відбувся 21 лютого 1917 року. Після Жовтневої революції композитор прийняв запрошення виступити у Стокгольмі й наприкінці 1917 року емігрував разом із дружиною Наталією Олександрівною та доньками Іриною і Тетяною, майже без коштів. У січні 1918 року через Мальме вирушив до Копенгагена, де 15 лютого виконав Другий концерт із диригентом Георгом Гьоєбергом. Усвідомивши, що заробляти може насамперед концертами, різко активізував піаністичну практику і до кінця сезону дав одинадцять концертів, повернувши фінансову стабільність. 1 листопада 1918 року з родиною відплив до Нью-Йорка й розгорнув інтенсивну концертну діяльність у США, триваючу до кінця життя; його популярність як піаніста була винятковою, хоча надмірна увага преси йому дошкуляла.

У 1925 році жив у Парижі, де заснував приватне видавництво «Таїр» (назване за ініціалами доньок Тетяни та Ірини), що діяло до початку 1935 року. Після еміграції він певний час перебував у творчому застої: до 1926 року не створював значних творів. В еміграції здебільшого тримався кола російських емігрантів, оточував себе російськими друзями й речами, що нагадували про батьківщину; одним із небагатьох близьких іноземців став Фредерик Стейнвей. У 1926—1927 роках з’явилися нові твори — Четвертий концерт і «Три російські пісні». Загалом за кордоном (1918—1943) він написав лише шість творів, але вони вважаються вершинами російської та світової музики. У 1930—1940 роках багато часу проводив у Швейцарії на віллі «Сенар» біля Фірвальдштетського озера, гастролював Європою, виступав на Люцернському фестивалі; його визнавали одним із найвидатніших піаністів епохи й великим диригентом, хоч диригував нечасто. У 1941 році завершив останній твір — «Симфонічні танці», який вважав своїм найулюбленішим.

Негативно ставлячись до радянської влади, Рахманінов тужив за «старою Росією», але напад Німеччини на СРСР справив на нього сильне враження. Під час Другої світової війни в США він дав кілька концертів, а збір коштів анонімно спрямовував до фонду Червоної армії, закликаючи інших емігрантів підтримати боротьбу; один концертний збір передав до Фонду оборони СРСР зі словами про посильну допомогу російському народові. Останній концерт дав 17 лютого в Ноксвіллі, за шість тижнів до смерті. Багато курив; онкологічне захворювання (меланома) в родині пов’язували з цією звичкою, і сам композитор довго не підозрював про хворобу.

Помер 28 березня 1943 року в Беверлі-Гіллз (Каліфорнія), не доживши трьох днів до 70-річчя, та був похований на цвинтарі Кенсико в місті Валгалла (округ Вестчестер). Зі спогадів вдови відомо, що труна була цинкова, аби за потреби в майбутньому перевезти останки до Росії, проте 2015 року правнучка Сюзан-Софія Рахманінова-Волконська-Вонамейкер заявила, що родина не планує цього робити. За спогадами А. Ф. Гедіке Рахманінов був правдивим і скромним, надзвичайно точним і акуратним, не терпів запізнень і цінував порядок. Він схилявся до похмурого настрою, був мнительним, болісно переживав творчі збої та страх втрати натхнення. Працював переважно зранку, не любив нічної роботи; гру на фортепіано практикував нерегулярно, бо техніка давалася легко, вдома грав тихо й уважно «вслухаючись» у звук. Друзів вражала його феноменальна музична пам’ять: великі симфонічні твори він запам’ятовував майже напам’ять після одного-двох прослуховувань.

Connections

This figure has 2 connections in the art history graph.