Теодор Лешетицький

Теодор Лешетицький (пол. Teodor Leszetycki, нім. Theodor Leschetizky; у Росії був відомий як Федір Осипович; 22 червня 1830 — 14 листопада 1915) — польський і російський піаніст, композитор та видатний музичний педагог. Народився в Ланьцуті; перші уроки музики отримав у родині — від батька-вчителя.

Ранній талант проявився дуже швидко: вже у дев’ять років він уперше виступив з оркестром у Лемберзі (нині Львів), виконавши «Концертино» Карла Черні під орудою Франца Моцарта. Згодом родина переїхала до Відня, де Лешетицький став учнем Карла Черні. Невдовзі він розпочав концертну діяльність, паралельно займаючись композицією та вивчаючи право.

У 1852 році піаніст прибув до Санкт-Петербурга й грав у присутності імператора Миколи I. Він залишився в місті більш ніж на 25 років, поєднуючи виконавську діяльність із викладанням. Після відкриття Петербурзької консерваторії у 1862 році її директор Антон Рубінштейн запросив Лешетицького на посаду професора фортепіанного класу, яку він обіймав до 1878 року.

Після від’їзду з Петербурга до Відня Лешетицький продовжив інтенсивно викладати, сформувавши коло учнів, що визначили розвиток піанізму на десятиліття вперед. Однією з перших учениць, яка здобула великі успіхи на сцені, стала Анна Єсипова (у 1880—1892 роках — його друга дружина). У середині 1880-х у нього навчався Ігнацій Ян Падеревський; після тріумфальних гастролей у США він зробив ім’я свого вчителя всесвітньо відомим, і до Лешетицького потягнулися молоді американські піаністи, хоча витримати його високі вимоги вдавалося не всім.

Наприкінці 1880-х років музикант остаточно відійшов від активного виконавства (останній концерт відбувся 1887 року) й викладав до останніх днів життя; у 1906 році записав кілька творів у власному виконанні на системі «Вельте-Міньйон». Загалом Лешетицький виховав понад тисячу піаністів, багато з яких успішно концертуювали майже протягом усього XX століття; серед них Олександр Браїловський, Ізабелла Венгерова, Анна Єсипова, Пауль Вітгенштейн, Марк Гамбург, Осип Габрилович, Войцех Гавронський, Дмитро Климов, Бенно Моісеєвич, Еллі Ней, Володимир Пухальський, Василь Сафонов, Ігнац Фрідман, Мечислав Хоршовський, Артур Шнабель та інші.

У педагогіці Лешетицький надавав першорядного значення якості звуку, співучості мелодії та експресивності, а віртуозні пасажі вимагав розглядати лише в контексті загальної архітектоніки твору. Хоча низка істориків і критиків називала його підхід «Методом Лешетицького», сам він підкреслював, що успадкував цей спосіб викладання від Черні, нічого не додаючи й не змінюючи. Він не наполягав на багатогодинних механічних вправах, натомість розвивав у учнів уміння внутрішньо «передчути» майбутнє звучання твору.

Його власний репертуар спирався насамперед на музику Людвіга ван Бетховена, любов до якої прищепив Черні, що особисто знав композитора. Також Лешетицький з великим успіхом виконував романтиків — Фридерика Шопена, Роберта Шумана та Ференца Ліста. Завдяки йому після тривалої перерви в концертний обіг знову ввійшли сонати Франца Шуберта; одним із перших активних виконавців цього репертуару став Артур Шнабель.

Як композитор Лешетицький створив низку оригінальних творів, серед яких Фортепіанний концерт c-moll, опера та багато п’єс для фортепіано соло, позначених вишуканістю й легкістю стилю. У 1904—1908 роках йому допомагала учениця Етель Ньюкомб, яка згодом описала свій досвід у книжці «Лешетицький, яким я його знала» (1921).

Лешетицький викладав до 85-річного віку. Помер 14 листопада 1915 року в Дрездені; похований у Відні на Центральному цвинтарі. Його ім’ям названо вулицю Leschetitzkygasse у Відні (Флорідсдорф).

Connections

This figure has 1 connection in the art history graph.