Василь Верховинець (Костів)

Василь Миколайович Верховинець (справжнє прізвище — Костів) — видатний український радянський композитор, диригент, хореограф та перший теоретик українського народного танцю. Він увійшов в історію культури як автор численних музикознавчих праць, викладач хорових дисциплін, співак і громадський діяч. Його талант високо оцінював Максим Рильський, відзначаючи не лише обдарованість, а й широку освіченість та культурні інтереси митця.

Народився 5 січня 1880 року у селі Мізунь (нині Старий Мізунь на Івано-Франківщині) в бідній селянській родині. Після успішного закінчення сільської школи навчався у бурсі при Ставропігійському інституті у Львові, а згодом закінчив учительську семінарію в Самборі. Свою кар'єру розпочав як народний вчитель співів у школах сіл Бережниця та Угринів, де вже тоді проявив хист до педагогіки.

Творчий шлях продовжив у театрі, проявивши себе як талановитий хормейстер і актор з поставленим лірико-драматичним тенором. У 1906 році переїхав до Києва на запрошення Миколи Садовського, де працював у його театрі. Створив яскраві сценічні образи Петра («Наталка Полтавка»), Андрія («Запорожець за Дунаєм»), Йонтека («Галька») та інших. Там же зустрів свою майбутню дружину, актрису Євдокію Долю.

Одночасно з роботою в театрі здобув музичну освіту в школі М. В. Лисенка під керівництвом професора Г. Любомирського та співпрацював з диригентом Олександром Кошицем. Верховинець створив велику кількість хорів, революційних маршів та романсів на слова Лесі Українки, Івана Франка, Павла Тичини та інших поетів. Значних успіхів досяг у хореографії, ставлячи танці для вистав «Енеїда», «Украдене щастя» та «Маруся Богуславка», які мали винятковий успіх у глядачів.

Василь Верховинець глибоко досліджував український фольклор, записуючи традиційні танці та обряди у селах під час гастролей. Результатом його кропіткої етнографічної праці стали книги «Українське весілля» (1912) та «Українські танці» (1913). Він прагнув створити міцну теоретичну базу для національної хореографії, оскільки вважав існуючий на той час стан сценічного танцю лише слабкою імітацією.

Фундаментальною працею митця стала книга «Теорія українського народного танцю» (1919). Це було перше в Україні ґрунтовне дослідження характеру та принципів побудови української народної хореографії, яке мало на меті створення професійного національного балету на народній основі. Праця витримала п'ять перевидань. Також він видав збірку дитячих ігор з піснями «Весняночка» (1923), де виклав методологію роботи з дітьми.

У 1920–1930-х роках Верховинець займався активною педагогічною та організаційною діяльністю в Полтаві, Києві та Харкові. У 1930 році він створив унікальний жіночий колектив театралізованого співу «Жінхоранс», де пісня супроводжувалася ритмічними рухами, що відтворювали певний образ. Цей оригінальний жанр базувався на традиціях пісень-діалогів та ігрових пісень, ставши яскравою сторінкою в історії української хореографії.

Митець також долучився до кінематографа, працюючи над фільмом «Коліївщина» (1933–1934) Івана Кавалерідзе як керівник хору та актор. У березні 1936 року за успішний виступ його ансамблю на декаді українського мистецтва в Москві Верховинця було нагороджено орденом «Знак Пошани» за видатні заслуги у розвитку українського оперного мистецтва, музики та танцю.

Попри значні творчі досягнення, життя композитора трагічно обірвалося через сталінські репресії. Його неодноразово заарештовували (у 1927 та 1932 роках), а в грудні 1937 року остаточно звинуватили у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації та шпигунстві на користь Польщі. Під тиском багатогодинних допитів він був змушений визнати вигадану провину.

10 квітня 1938 року виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві засудила Василя Верховинця до розстрілу. Вирок було виконано наступного дня, 11 квітня. Реабілітація композитора відбулася лише у 1958 році за клопотанням Спілки композиторів України. Нині його ім'я вшановано в назвах вулиць, меморіальних дошках та конкурсах хореографічного мистецтва.

Connections

This figure has 1 connection in the art history graph.