Віллем Менгельберг

Віллем Менгельберг (28 березня 1871, Утрехт — 22 березня 1951, Цуорт, Швейцарія) — нідерландський диригент німецького походження. Він був четвертою з п’ятнадцяти дітей у родині голландсько-німецького скульптора Фрідріха Вільгельма Менгельберга.

Початкову музичну освіту здобув в Утрехті у композитора і диригента Ріхарда Хола, композитора Антона Аверкампа та скрипаля Генрі Вільгельма Петрі. Досягнувши помітної майстерності як піаніст і органіст, вступив до Кельнської консерваторії, де навчався у Ізідора Зайсса (фортепіано) та Франца Вюльнера (диригування), а також вивчав орган, сольний спів і композицію. Закінчив консерваторію 1891 року, здобувши перші премії з диригування, фортепіано й композиції.

Після випуску був призначений генеральним музичним директором у Люцерні: керував оркестром і хором, очолював музичну школу, викладав фортепіано та займався композицією. У 1895 році за рекомендацією Вюльнера отримав посаду керівника оркестру Консертгебау в Амстердамі. На заключному концерті свого попередника Віллема Кеса він виступив як соліст у Першому фортепіанному концерті Ф. Ліста, а невдовзі став за диригентський пульт, продиригувавши П’ятою симфонією Л. ван Бетховена.

Беззмінно очолюючи оркестр Консертгебау протягом п’ятдесяти років, Менгельберг перетворив його на колектив найвищого класу, що увійшов до числа провідних оркестрів світу. З цим оркестром він здійснив низку знакових прем’єр, зокрема симфонічної поеми Р. Штрауса «Життя героя» (1898; твір присвячено Менгельбергу й оркестру), Другого скрипкового концерту Б. Бартока (1939, із З. Секеєм) та «Варіацій на угорську народну пісню “Павич”» З. Кодая (1939).

Важливою заслугою Менгельберга стало закладення в Консертгебау традиції виконання музики Густава Малера. Познайомившись і потоваришувавши з Малером у 1902 році, він уже наступного року запросив композитора продиригувати в Амстердамі Третю симфонію, а 1904 року присвятив його творчості цикл концертів, у межах якого Четверта симфонія прозвучала двічі — у виконанні Менгельберга та під орудою автора; Малер у листі до дружини назвав таку програму геніальною. Під час тісної співпраці з Консертгебау композитор редагував деякі свої симфонії в процесі репетицій, коригуючи звучання відповідно до акустики залу. У 1920 році Менгельберг провів Малерівський фестиваль, де протягом дев’яти концертів виконали всі твори композитора.

У 1899 році, напередодні Вербної неділі, під керуванням Менгельберга відбулося виконання бахівських «Страстей за Матвієм», що стало багаторічною традицією. Знаючи багатьох сучасних йому композиторів, він активно пропагував їхні твори у своїх концертах, хоча майже не звертався до музики нідерландських авторів, за що зазнавав критики. Фред Голдбек характеризував Менгельберга як «ідеального диктатора-диригента, Наполеона оркестру», а згодом відзначали, що в наступні роки його поведінка стала більш екстремальною.

1922 року Менгельберг очолив Нью-Йоркський філармонічний оркестр, а з 1926-го ділив посаду головного диригента з Артуро Тосканіні; через творчі розбіжності з ним 1928 року був змушений залишити оркестр. Того ж 1928 року отримав почесний ступінь Колумбійського університету, а 1934 року став професором музики Утрехтського університету.

Найбільш суперечливими в його біографії стали вчинки під час нацистської окупації Нідерландів у 1940–1945 роках. В інтерв’ю нацистській газеті він заявив, що, почувши про капітуляцію Нідерландів перед німцями, підняв за це келих шампанського; у роки війни давав концерти в Німеччині та окупованих країнах і фотографувався з діячами нацизму, зокрема з А. Зейсс-Інквартом. У 1945 році Почесна музична рада Нідерландів наклала на нього довічну заборону на виступи в країні, яку 1947 року після апеляції скоротили до шести років; того ж року королева Вільгельміна позбавила диригента Почесної золотої медалі, а 1949 року міська рада Амстердама скасувала його пенсію за заслуги перед оркестром. Менгельберг виїхав до Швейцарії й помер там за два місяці до офіційного зняття заборони.

За життя Менгельберг був відзначений численними нагородами й орденами, зокрема став лицарем ордена Нідерландського лева (1907) і отримав різні ступені ордена Оранських-Нассау (лицар — 1898, офіцер — 1903, командор — 1920, гранд-офіцер — 1934). Також мав нідерландські Почесні медалі мистецтв і наук (срібну — 1907, золоту — 1913) та низку міжнародних відзнак, серед яких командорські хрести орденів Корони (Бельгія, 1932), Леопольда II (Бельгія, 1932), Почесного легіону (Франція, 1932), Корони Італії (1914), Ізабелли Католицької (Іспанія, 1932), Данеброга (Данія, 1914), а також звання великого офіцера ордена Святого Григорія Великого (Ватикан, 1939).

Connections

This figure has 1 connection in the art history graph.